Ромео. Історiя з книги «Месопотамiя» Сергей Викторович Жадан Месопотамiя «Два роки тому я вiдчував, як серце щоранку будить мене зi сну, говорячи: давай, прокидайся, ми втрачаемо час. Скiльки можна спати, пiдштовхувало воно, пiдстрибуючи на мiсцi, давай, ми пропустимо все цiкаве. Я прокидався й вибiгав на вулицю, i жодне з див не могло б мене тодi оминути. Два роки тому я рвав повiтря легенями й був певен, що за найближчим рогом на мене чекае щось неймовiрне – вогнi, салюти й святковi оркестри. І хоча там насправдi на мене не очiкувало нiчого, крiм весняних протягiв, це аж нiяк не бентежило. Двадцять рокiв – той вiк, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усе зав’язано на тобi, вiд тебе вимагаеться лише поменше спати. І користуватися презервативами. Все iнше обов’язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш ти цього чи не хочеш». Сергiй Жадан Ромео Історiя з книги «Месопотамiя» Два роки тому я вiдчував, як серце щоранку будить мене зi сну, говорячи: давай, прокидайся, ми втрачаемо час. Скiльки можна спати, пiдштовхувало воно, пiдстрибуючи на мiсцi, давай, ми пропустимо все цiкаве. Я прокидався й вибiгав на вулицю, i жодне з див не могло б мене тодi оминути. Два роки тому я рвав повiтря легенями й був певен, що за найближчим рогом на мене чекае щось неймовiрне – вогнi, салюти й святковi оркестри. І хоча там насправдi на мене не очiкувало нiчого, крiм весняних протягiв, це аж нiяк не бентежило. Двадцять рокiв – той вiк, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усе зав’язано на тобi, вiд тебе вимагаеться лише поменше спати. І користуватися презервативами. Все iнше обов’язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш ти цього чи не хочеш. Я приiхав сюди наприкiнцi травня. Вiд вокзалу пiшов пiшки. Речей мав мало: шкiряний рюкзак iз парою футболок та старим ноутом, термос iз коньяком, який не встиг допити в дорозi. Джинси, кеди, ядучо-зелена сорочка – я приiхав надовго. Щоденнi пробiжки робили мiй крок легким i невагомим, зачiска робила мене схожим на вокалiста бонi ем у кращi iхнi часи, сонце щедро вiдбивалося вiд темних окулярiв на пiвобличчя. Я був зiркою, i на мене не можна було не звернути увагу. Принаймнi так я собi все це бачив. Мiсто менi сподобалося: тихi привокзальнi двори, зарослi травою й засадженi абрикосами, гаражi, флiгелi та аварiйнi будинки, з яких виходили повiльнi, мов хамелеони, пенсiонери – мене все влаштовувало. Запах цукру й шоколаду у кварталах довкола кондитерськоi фабрики, суворi цехи порожнiх пiдприемств довкола ринку, брами, крамницi та лiкувальнi заклади – усе було за мене. Я вийшов до набережноi. Виявляеться, тут були мости. Це добре, подумав я, мiсто, яке лежить на рiцi, бiльш захищене й спокiйне, життя в такому мiстi тримаеться своiх меж i мае свiй порядок. Потiм я дiзнався, що рiка тут не одна. Мiсто лежало мiж ними, на пагорбах, нiби на островi, свiтячись усiма своiми бiлими й червоними будiвлями, що були оточенi зусiбiч гарячою травневою зеленню. Що ж, сказав я, ступаючи на мiст, можете мене зустрiчати. Будинок мав чотири поверхи. Виглядав занедбано, себто затишно. Загалом тиха вулиця, лише з протилежного боку, зi шкiльного подвiр’я, лунав вiдчайдушний школярський лемент. Я потягнув дверi. Жодного коду – заходь i вбивай iх у iхнiх теплих лiжках. Гарний настрiй, пiднесений стан, початок сонячного безкiнечного дня. Третiй поверх був мiй. Чорнi металевi дверi, синiй гумовий килимок, червоний симпатичний гудзик дзвiнка. Інодi життя забувае про нашу присутнiсть i починае нам подобатися. Я тиснув i тиснув, витискаючи з червоноi кнопки рештки противного писку. Нiхто, ясна рiч, не вiдчиняв. Бив у дверi ногою, наспiвував веселi куплети. Думав навiть зайти до сусiдiв, тиснув на таку само червону кнопку, але там теж нiхто не вiдчиняв. Що робити? – подумав. Інших адрес я не мав, у цьому мiстi на мене просто не чекали. Кинув рюкзак пiд стiну, сiв на килимок, вiдкрив термос. Коли-небудь вони повернуться, подумав я, i так чи iнакше пошкодують. За якийсь час зауважив, що за дверима хтось ходить доволi безтурботно i теж щось собi наспiвуе. Сусiди знизу, подумав я. Проте нi – ходили саме за дверима, до яких я привалився спиною. Я зiрвався на ноги й потягнувся до дзвiнка. Кроки стихли, потiм ледь чутно наблизились. Хтось розглядав мене у вiчко. Я ступив назад, аби можна було розгледiти окуляри. Головне – справити враження, подумав. Дверi вiдчинилися. У неi була радiсна зачiска. Не просто фарбоване в бiле волосся, а фарбоване рiзними вiдтiнками бiлого. Приемне й радiсне. Погляд мала допитливий, хоча й сонний. Загалом виглядала заспано. Одягнена була в червону пiжаму, поверх якоi абияк був накинутий бiлоснiжний халат iз готельною емблемою. Час вiд часу вiн сповзав, тодi вона нагадувала боксера, що готувався виходити в ринг, скидаючи командний халат на плечi масажистiв. Мала зеленi очi, блiду вiд курiння шкiру, нiжну шию, стояла босонiж, переступаючи з ноги на ногу. – Ти хто? – спитала, зазираючи менi за плечi. – Рома, – вiдповiв я, i собi озираючись. – Вам мама моя дзвонила. – Мама? – не зрозумiла вона. – Для чого дзвонила? – Я у вас жити буду, – пояснив я. – З мамою? – Сам. Мама вдома. – Вдома? – перепитала вона, поправивши халат, що все сповзав. – І що вона там робить, удома? – У неi процес, – вiдповiв я. – Що? – Процес. Вона юрист. – Все, – раптом згадала вона, – згадала. Ти Рома, так? – Рома. – Мама – юрист. – Точно. – А що в тебе на головi? Звали ii Даша. З мамою моею вони познайомилися на семiнарi мiсяць тому. Удень сидiли поруч, нотували за доповiдачами, заливалися кавою на брейках. Увечерi, пiд час корпоративного боулiнгу, набралися, мама знала, як це робиться, пiд кiнець вечора вона висiла в новоi подружки на плечi й розповiла, що я ось-ось маю залишити батькiвський дiм, оскiльки перевiвся до них на навчання. Рiк не довчився, – плакала мама, – ясно, що йому зi мною сидiти, який iнтерес? Ось вiн i перевiвся. А де вiн там жити буде? На вокзалi? Мама витирала сльози й замовляла ще, а вiд цього ще бiльше плакала. Аж урештi Даша сказала: ну, що за бiда, хай поживе в мене, в мене е вiльна квартира, бабуся дуже доречно померла. Я все одно збиралася ii здавати, краще здавати знайомим – хоч меблi не винесуть. А захочуть винести, все одно не зможуть – iх там просто немае. Мама вхопилася за такий варiант: якщо вже вiдпускати малого, ну, мене себто, в доросле життя, то краще знати, де потiм шукати тiло. Я на все погоджувався. Навiть якби не було цiеi Дашi, я б усе одно знайшов, де жити. Головне – вибратися з кiмнати, яка смердiла дитячим одягом i шкiльними пiдручниками. Я давно збирався куди-небудь з’iхати, у двадцять рокiв жити з мамою – задоволення сумнiвне. Вона забагато пила як для юриста, я забагато часу проводив у ваннiй кiмнатi. Найкраще для всiх у такiй ситуацii – роз’iхатись i писати один одному листи. Схоже, враження я на неi не справив. Звiсно, менi це не подобалося. Я думав, потрiбно iй щось розповiсти про маму, про те, що мене цiкавить у життi, чим я займаюсь, на що розраховую, але вона мене випередила. – Пiшли, – сказала, – я тобi все покажу. Вона пiдiйшла до сусiднiх дверей, вiдчинила iх, зайшла досередини. Мене не запрошувала, я постояв на порозi, потiм зайшов. Двi кiмнати. Схоже, не так давно ремонтували. Схоже також, що ремонтом займалася вона сама: шпалери вiдклеювались, у душовiй стояли теплi калюжi, стеля була не те, щоби побiлена, радше помальована. Даша пройшла до кiмнати, вiдчинила вiкно, перехилилася назовнi. Мала красивi литки. Добре, що я поселився саме в неi, подумав я. Тут вона повернулася. – Ти без спальника? – запитала. – Добре, дам тобi матрац. Значить, тут кухня, – вона потягла мене до сусiдньоi кiмнати. Там стояла плита. Ну, i все, бiльш нiчого. – В принципi не так важливо, – сказала на це вона. – Поруч пiцерiя, якщо що. Душ, – промовила, обережно переступаючи через калюжi. – Рушник дам, – додала. – Що ще? Ага, Інтернет, свiтло, газ. Ти мене розбудив, – сказала, – я щось нiяк не зосереджусь. Ми перенесли з ii квартири великий матрац, залитий акварельними фарбами й перемащений пластилiном та губною помадою. Даша мала тонке тiло й приемний голос. Я подумав, добре було би спати з нею на цьому матрацi. Зрештою, чому б i нi, подумав. Головне, подумав, справити враження. Живе вона, схоже, одна. Спить до обiду. Ходить пiд’iздом у пiжамi. Менi пiдходить, подумав я, дивлячись, як вона легко схиляеться над матрацом, намагаючись його вiдчистити. Просто потрiбно брати все у своi руки, подумав я i пiшов у душ. По обiдi вона знову забiгла. Сказала, що iде у справах, принесла постiль, залишила ключi вiд своеi квартири, пояснила, що коли зголоднiю, можу йти на кухню й вибирати з холодильника все, що знайду. А знайдеш ти там, додала, хiба що капусту. Свiжу, уточнила. Була в дiловому костюмi пiсочного кольору. Вiн ii дещо повнив, проте черевики на високих пiдборах все ставили на своi мiсця – не зовсiм молодий, проте цiлком упевнений у собi юрист, iз бойовою зачiскою, з-пiд бiлоснiжноi сорочки просвiчувала бiлизна. Фарбована була похапцем, пахло вiд неi кавою, i говорила вона так багато й голосно, що я навiть не зрозумiв, коли вона пiшла. Ну, добре-добре, злився я, не назавжди ж вона пiшла, незабаром повернеться. Якi в неi можуть бути справи? Ну, судове засiдання, ну, очна ставка, розпiзнавання трупiв. Вихопить iще одного невдаху з кiгтистих лап смертi, розпишеться, де треба, i додому, до мене. Головне – не втратити момент, не пропустити нагоду, пiймати свое щастя, коли воно пробiгатиме коридором. Вечiр повiльно мiняв повiтря, як готельну бiлизну, роблячи зелень темною, а шибки рожевими. Свiтло м’яко торкалося пiдлоги й порожнiх стiн, за деревами на вулицi чутно було голоси й дитячий смiх. Хотiлося йти на цi голоси, ходити мiж деревами, торкатись у темрявi жiночих рук, ловити зеленi мiсяцi, що обриваються з гiлок, не витримуючи власноi ваги. Як усе влаштувати, думав я, як усе влаштувати? Можна, скажiмо, прийти до неi на кухню. Нiбито за харчами. Стримано поскаржитись на голод, суворо попередити, що приготую все сам, але попросити ii допомогти. Бути впевненим i небагатослiвним. Можна прийти без футболки, хай бачить, який я засмаглий. Можна прийти босонiж. Нi, вiдразу ж передумав я, босонiж не годиться, вона все зрозумiе, скаже: ти б ще голий прийшов. Добре, тодi пляжнi капцi. Щоби в разi чого не возитися зi шнурiвками. Так, задоволено похвалив я себе, саме так. Попросити ii дiстати прянощi: корицю, кардамон, чорний перець. Прянощi в неi, очевидно, на якiйсь полицi. І коли вона за ними полiзе, спокiйно, головне – спокiйно! – пiдiйти й торкнутися ii нiг. Нiбито пiдтримуючи ii. А далi вона сама все зрозумiе. Вiдчуе тепло моiх долонь. І тодi я знiму ii зi стiльця, посаджу на стiл i почну роздягати. Головне – щоби вона не встигла до того скинути свiй костюм. Їй у ньому буде, напевно, незручно, вона сама захоче позбутись його, допоможе стягнути пiджак, нервово потягне вгору спiдницю, що так тiсно облягае ii гарячi стегна. І ось тодi можна буде скинути капцi. Або, не мiг заспокоiтись я, можна прийти й попросити в неi яку-небудь дрiбничку. Скажiмо, мило. Нi, заперечив я сам собi, тодi вона точно все зрозумiе. Краще не мило. Краще зубну щiтку. Прийти до неi в капцях, з оголеним торсом, можна в окулярах, i суворо та небагатослiвно попросити запасну щiтку. Мовляв, свою забув у потязi – швидко збирався, допомагав жiнкам, виносив на перон дiтей, евакуював пенсiонерiв. Щiтка в неi, напевно, буде у ваннiй. І коли вона пройде туди у своему дiловому костюмi, можна прослизнути за нею, стати в неi за спиною, близько-близько, так щоби вона вiдчула запах мого дезодоранту й завмерла стривожено, усе розумiючи й передчуваючи. І тодi можна торкнутися ii одягу, чуючи, як пiд ним здригаеться ii чутливе тiло, i мовчки стягнути з неi пiджак, i допомогти iй скинути спiдницю так, щоби вона залишилася тiльки в бiлiй, як у школярки, сорочцi й барвистiй бiлизнi, схилити ii над рукомийником – блискучим, як рафiнад, аби вона могла розгледiти в дзеркалi, як вiд радостi та нетерпiння розгладжуються всi ii зморшки, як розширюються зiницi й не вистачае повiтря. І навiть капцi можна при цьому не скидати. Але й це ще не все, заводився я, це ще далеко не все! Можна прийти до неi з ноутом, мовляв, не можу налаштувати нет, який пароль, мовляв? Вона в цей час може валятися на своему лiжку в дiловому костюмi, змучена довгим робочим днем, очними ставками. Лежатиме на животi (вона, очевидно, любить спати на животi) i дивитиметься телевiзор, бажано без звуку, щоби не вiдволiкатись. Можна стати мiж нею та екраном i стримано-суворо запитати пароль. А вона може сказати: ти знаеш, я вже й сама його не пам’ятаю, давай сюди ноут, зараз налаштуемо. І поплескае долонею поруч iз собою, мовляв, стрибай давай, зараз усе зробимо. І тодi потрiбно спокiйно (спокiйно!) впасти поруч iз нею. Головне – не забути скинути капцi! А коли вона почне копатися в машинi, можна взятися iй пiдказувати й нiби ненароком накрити ii долоню своею, i торкнутися ii волосся, i подивитися – уважно й упевнено – в ii широко розплющенi очi. І ось коли вона все зрозумiе й вiдкладе набiк мiй недолугий ноут, менi й робити нiчого не доведеться – вона сама стрибне на мене й почне скидати iз себе пiджак, i рвати блискавку на спiдницi, i кусати мое загартоване тiло (якщо я буду без футболки) чи гризти вiд нетерпiння футболку (якщо я буду в нiй). І все, що потрiбно буде вiд мене, – лишатися мужнiм i небагатослiвним, суворим, але справедливим, витривалим, сильним i вдячним. З цим я й заснув. Увi снi надi мною лiтали ластiвки. Загрозливо робили надi мною кола. Але я не боявся. Я й прокинувся цiлком випадково, не так почувши, як вiдчувши ii кроки. Спочатку внизу скрипнули дверi, потiм вона затупотiла витертими сходами, б’ючи долонею по перилах, завмираючи на поверхах, зазираючи вниз, перечiкуючи й рушаючи далi. Вона пiдiймалася безкiнечно довго, аж я встиг розiгнати всiх ластiвок, рвонув до ванноi, намочив волосся, аби все було як слiд, кинувся на сходи. Зiткнувся з нею лицем до лиця. Їi помiтно хитало. Вона тримала по пляшцi шампанського в кожнiй руцi. Пiджак волочила за собою сходами, недбало пiдчепивши його правим мiзинцем. Черевики ii перемащенi були пiском i травою. Усмiшка в неi була п’яна, виглядала вона чарiвно. – О, – здивувалась, – ти без капцiв? – Неважливо, – заговорив я стримано й суворо. – Почув, що ти йдеш. – Чекав на мене? – засмiялась вона. – Ключi хотiв вiддати, – говорив я далi, так само стримано й суворо. – Вип’еш? – запропонувала Даша. – Шампанське? – я вклав у питання максимум суворостi. – Хiба за компанiю. Вона кинула на пiдлогу пiджак, сiла на нього, запросивши й мене. На спiдницю ii не можна було дивитися без болю, так це було вiдверто. Я сiв поруч, вiдчуваючи босими ногами холод нiчноi долiвки. Потрiбно було все-таки не одягати футболку, подумав, хай би розгледiла, хай би вона все розгледiла. Даша сама взялася вiдкорковувати шампанське, довго з ним боролась, бовтала пляшку, зубами гризла фольгу. Врештi пляшка вибухнула, Даша запищала, втiм, швидко заспокоiлась, за знайомство, сказала й приклалася до вина. Шампанське залило ii всю з головою, потекло з уст, кудись за комiр бiлоснiжноi сорочки, Даша рiзко передала пляшку менi, почала розстiбати гудзики, витирати шкiру, я зовсiм розгубився, дивлячись, як вона нiжно й старанно торкаеться свого тiла. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/romeo-stor-ya-z-knigi-mesopotam-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.