Створи щось. Історii, якi неможливо (не) прочитати (збiрник)
Чак Поланiк


Поланiк знову шокуе, i цього разу – божевiльними iдеями навiть бiльше, нiж табуйованою лексикою. Щоб iх сприйняти, треба мати мiцнi нерви. Або таке саме непроникно чорне почуття гумору, як у автора. Чи, може, просто бути одним iз мiльйонiв його фанатiв? Бо нiхто краще за Чака Поланiка не вмiе вмикати почуття. Не душевнi, як iншi, а брутально фiзiологiчнi. У цих двадцяти трьох оповiданнях ви будете чути трiск електричного струму, вiдчувати в ротi солоний смак кровi, бачити як наяву речi, про iснування яких досi й не здогадувались. Це буде знущання з життя i смертi. І зовсiм трохи лiрики, такоi ж чорноi, як i гумор. Як завжди у Поланiка.

Обережно! Ненормативна лексика!





Чак Поланiк

Створи щось. Історii, якi неможливо (не) прочитати



© Chuck Palahniuk, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

Обережно! Ненормативна лексика!




Тук-тук


Мiй старий, така вже вiн людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляе людина здоровий смiх. Доки я не подорослiшав, у бiльшостi випадкiв я й гадки не мав, що тут смiшне, та все одно смiявся. От узяти, примiром, перукарню. Йому було байдуже, скiльки нахаб, плюючи на чергу, пролiзе поперед нього. Сам вiн ладен був просидiти в черзi хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботнiх справ значно вище, нiж довести власне волосся до ладу.

Перед виступом вiн попереджае: «Якщо ви таке вже чули, зупинiть мене». Зайде, було, до кабiнету онколога i каже: «Скажiть, лiкарю, а пiсля вашоi хемотерапii я зможу грати на скрипцi?[1 - Початок вiдомого жарту, коли хворий на операцiйному столi звертаеться до хiрурга: – Скажiть, лiкарю, я пiсля операцii зможу грати на скрипцi? – Та заспокойтеся! Зможете. – Дивно! А до операцii не вмiв.]»

А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипцi грати, а в ящик, десь мiсяцiв за шiсть».

У вiдповiдь, ворушачи бровами, як отой Граучо Маркс[2 - «Граучо» Маркс (1890–1977) – американський актор, комiк, учасник комiк-трупи, вiдомоi як Брати Маркс. У 1950-i роки Граучо вiв телевiзiйне шоу «Ставка – ваше життя».], та струшуючи попiл з уявноi сигари, старий каже: «Мiсяцiв за шiсть? Хотiлося б почути iншу думку».

«Добре, – кивае онколог, – у вас рак. Це – по-перше. А по-друге, як на мене, вiд ваших жартiв, тее, несе похабщиною».

З тим вiн i призначае хемотерапiю. Тож, як лiкар прописав, старого починають начиняти радiацiею, навiть попри те, що iжа у нього в шлунку запiкаеться скорiше, нiж перетравлюеться на лайно, а сходити до вiтру, за його власними словами, все’дно що силкуватися висцяти лезо бритви. Втiм, кожноi суботи вiн любiсiнько з’являеться зi своiми жартами в перукарнi, хоча потреби в тому вже немае – голова в нього лиса, як та бiльярдна куля. При цьому, позаяк вiд нього залишилися самi шкiра та костi, вiн, зi своiм лисим черепом, нагадуе ходячий шкелет, якого чомусь змусили волочити за собою чималий балон зi стиснутим киснем, – у такому виглядi вiн бiльш за все нагадуе каторжника, прикутого до чавунного ядра ланцюгом. Обплутаний медичними трубочками, що повз вуха забiгають йому на лису як колiно голову i, зробивши петлю, пiрнають углиб носа, вiн з’являеться на порозi вже згаданого закладу зi словами: «Менi тiльки пiдрiвняти, на макiвцi, будь ласка». У вiдповiдь – регiт. Зрозумiйте мене. Мiй старий – то вам нiякий не «дядечко Мiлтi»[3 - Мiлтон Берл (1908–2002) – комiк i актор, зiрка американського телебачення 1950-х рокiв, вiдомий мiльйонам глядачiв як «дядечко Мiлтi».]. Та й Едгар Берген з нього теж анiякий[4 - Едгар Джон Берген (1903–1978) – американський актор i радiоведучий, який здобув найбiльшу популярнiсть як черевомовець своеi ляльки Чарлi Маккартi.]. Неабиякий був би з нього лише Геловiнський шкелет, та й то – якому топтати землю зосталося лише мiсяцiв з пiвтора, тож яка кому рiзниця, що вiн там каже, а в перукарнi ржання, та таке, що й вiслюк позаздрить. А все тому, що до вподоби хлопцям його натура.

Якщо серйозно, то я це веду не до того, щоб вiддати належне його жартам. Може, це моя провина, що менi бракуе потрiбних слiв, та в тому й рiч, що мiй старий був куди як смiшнiшим за те, про що йшлося в його, так би мовити, дотепах. Може, я чогось не розумiю, бо вiдчуття гумору – це, здаеться, не той його талант, який я успадкував. Ще в тi часи, коли я був його маленьким Чарлi Маккартi[5 - Чарлi Маккартi, лялька черевомовця Едгара Бергена. У широкому сенсi, той, хто перебувае пiд пануванням iншого; той, хто пiдiгруе комiку або ведучому.], а тягнулися вони досить довго, бувало, питае вiн: «Тук-тук[6 - Тук-тук (англ. knock-knock) – типовий зачин пiдколки (дружнього жарту) в англомовних культурах.]?»

А я йому: «Хто там, га?»

А вiн: «Я-га».

А я: «То не ти “га”, а я – “га!”»

А вiн: «Я – Яга, а ти – Тига?»

А я: «Я – не ти, га, я – я – «га».

А вiн: «Ага! Так ти ще й йодля спiвати вмiеш!»

Що до мене, то у тi роки я був занадто малим, аби второпати рiзницю мiж йодом та йодлем, бо менi взагалi було лише сiм, i я тiльки-но пiшов до школи; я навiть не знав, чим Швейцарiя вiдрiзняеться вiд «Шайноли»[7 - «Шайнола» (англ. Shinola) – назва американськоi компанii виробника вакси для взуття, що набула поширення з середини ХХ столiття завдяки розмовнiй фразi «You don’t know shit from Shinola» (не вiдрiзняти лайна вiд «Шайноли»), тобто не розумiтися на елементарних речах.], але менi дуже кортiло догодити татковi, тому я привчив себе смiятися ранiше, нiж розумiти. Тож, хоч що б вiн казав, мене це одразу смiшило. А пiд «Ягою», як я гадаю, вiн мав на увазi мою маму, котра пiшла вiд нас, а швидше – втекла. Єдине, що я дiзнався про неi вiд старого, – вона була «справжня краля», яка вважала себе вищою вiд будь-яких жартiв, тому з нею були лихi жарти. Вона дiйсно не приймала жартiв на свiй рахунок, тому ось так i розрахувалася з ним.

А то спита вiн у мене: «От коли Вiннi ван Гог вiдчикрижив собi вухо та вiдправив його отiй повii, яка звела його з розуму, то яким чином вiн це зробив?»

Сiль жарту полягала у вiдповiдi «З повiедомленням». Але коли тобi лише сiм i тобi незнайомий анi ван Гог, анi повiя, то яка там до бiса «сiль»; а нiщо не вбивае жарт скорiше, нiж чесно спитати у старого, коли i з чого смiятися. Отже, коли старий питае: «Що вийде, як схрестити свиню та графа Дракулу?» – я розумiю, що зустрiчне питання: «А хто такий граф Дракула?» буде великою помилкою, тому лише мовчки накручую себе, як той будильник, на дзвiнкий регiт. І коли вiн мовить: «Упиросятко невмируще!», я радо вибухаю смiхом.

А вiн не вгамовуеться: «Тук-тук…», а я: «Хто там?» А вiн: «Радiо». – «Яке радiо?» – «Активне». – «Чого тобi, активне радiо?» – «Не активне радiо, а радiо активне». – «Добре, i чого ж тобi, радiо активне?» – «Радить, дiти, не радiти, коли радiй нiде дiти!» Або: «Карл у кралi вкрав коралi, краля зробила Карлу…» Ще не закiнчивши, вiн заливаеться смiхом.

А я? – що я? – я ще подиху не перевiв i вiд попереднього жарту, як доводиться знову рвати кишки. І зовсiм не тому, що жарт менi припав до смаку. Взагалi, я був не в тому вiцi, коли ти в змозi роздiлити радiсть хоча б вiд будь-якого дотепного жарту, позаяк у школi ми ще й до таблицi зразумноження не дiйшли, не кажучи вже про таку незбагненну рiч, як дiлення у стовпчик. Отож провини мого батька в тому, що й на «перестановцi мiсць доданкiв» я теж не розумiвся, не було.

Утiм, я був не один такий. Наша стара, що пiшла вiд нас, за словами батька, останнього жарту теж геть не сприймала, тож своiм почуттям гумору я, мабуть, вдався в неi. А от поза гумором питання, як старого сприймати, нiколи не стояло. Гадаю, що й вибору-то немае: свого старого треба сприймати таким, яким вiн е, бо не нам вирiшувати, у яких батькiв народитися. Хоча сприймати бувае тяжко, бо кому ж сподобаеться, коли твiй старий якщо й дихае, то лише через якийсь балон, i лягае до лiкарнi радше не лiкуватися, а помирати на захмарних дозах морфiю, i червоного желе «Джелло»[8 - «Джелло» – товарний знак напiвфабрикатiв желе i мусiв, що випускаються в порошку, а також готових желе.], яким iх напихають на вечерю, вiн i рiски в рот не бере. Зупинiть мене, якщо я вже казав, та у мого старого такий собi рак простати, що й навiть раком не назвеш, адже минуло чи то двадцять, чи, може, й усi тридцять рокiв, перш нiж ми взагалi дiзналися про його хворобу. Вiдтодi я й почав пригадувати, яких маленьких хитрощiв старий мене навчив. Як-от, перш нiж копати яму, на лезо лопати треба попшикати WD-40[9 - WD-40 – торгова марка вiдомого аерозольного препарату, розробленого для промислових споживачiв як водовiдштовхувальний засiб, що запобiгае корозii.], тодi й лопата пiде як по маслу. А ще вiн навчив мене не тиснути на спусковий гачок одним пальцем, бо так, скорiш за все, потрапиш пальцем у небо, а «вичавлювати» його, як лимон, усiею п’ятiрнею. Навчив виводити цятки кровi. Та наводити жарти. Безлiч жартiв.

Авжеж, про порiвняння з Робiном Вiльямсом не йдеться. Я бачив якось те кiно[10 - Мова йде про фiльм режиссера Тома Шедьяка «Цiлитель Адамс» iз Робiном Вiльямсом у головнiй ролi. У станi глибокоi депресii Гантер «Патч» Адамс потрапляе в психiатричну клiнiку. Проте лiкарi не можуть йому допомогти, його рятують пацiенти. Вони змушують його подивитися на свое життя збоку, поглянути на нього зi смiхом. На власному прикладi Адамс переконуеться в тому, що смiх може творити дива i зцiлювати. Смiх – найкращi лiки, i в кiлькох випадках ноу-хау Адамса дiйсно рятуе людей.] з ним, iз Вiльямсом, коли вiн чiпляе червону кульку на носа i натягае таку велику перуку в стилi «афро», тiльки не чорну, а всiх кольорiв веселки, i завеликi клоунськi пантофлi, а в петлицю встромляе штучну гвоздику, з якоi цiвкою б’е вода, i ти мимоволi вiриш, що цей приятель, дiйсно, неабиякий цiлитель, що змушуе хворих на рак малолiткiв умирати вiд смiху, не в тому сенсi, що вони вмирають смiючись, а в тому, що смiються i – бiльше не вмирають. Мало того, цi голомозi дiтлахи, вiд яких зосталася сама снасть, гiрша навiть за мого старого, на превеликий подив, смiючись, видужують.

А найдивовижнiше те, що все це кiно базуеться на справжнiсiнькiй «iсторii з життя».

Я це до чого? А до того, що Смiх, що, втiм, i iжаковi зрозумiло, це – Найкращi Лiки. Проводячи, ясна рiч, без лiку часу в лiкарняному передпокоi, я, саме собою, вигодив хвилинку на той самий «Рiдерз дайджест». Правдиву iсторiю з нього всi ми, якщо не читали, то напевно чули: жив та був собi один амiго, i була у нього пухлина мозку, i була та пухлина завбiльшки з грейпфрут, i через ту пухлину вiн вже збирався вiдкинути копита. Про те, що недовго залишилося, йому натякали вже геть усi: i лiкарi, i священики, i патологоанатоми. Та iм на зло вiн примусив себе дивитися стрiчку про «Трьох бовдурiв»[11 - Низка короткометражних американських фiльмiв кiностудii «Коламбiя пiкчерз», якi йшли з 1930 по 1970 роки.] нон-стоп. Ба бiльше, цей амiго з четвертою стадiею раку примусив себе ще й реготати, теж нон-стоп, з Ебота й Костело[12 - Ебот i Костело – славетний американський комедiйний дует. Бад Ебот (1895–1974) i Лу Костело (1908–1959) багато виступали на радiо й телебаченнi в 1940-х i 1950-х роках.], з Лорела й Гардi[13 - Лорел i Гардi – Стен Лорел i Олiвер Гардi, американськi кiноактори, одна з найбiльш популярних комедiйних пар в iсторii кiно. Стен був худим, а Олiвер – огрядним.], та ще й з цих, як iх, братiв Маркс, щоб уже певнiсiнько. І що б ви думали? – оклигав. Ось що бувае, коли гормонiйно поеднати непереливки кровi з хахоньками вiд ген-дорфiнiв.

Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б i менi не пригадати двiйко-трiйко улюблених дотепiв старого, щоб теж, напевне, провести терапiю смiхом – нехай набираеться здоров’я. Здоров’я ж бо нiкому не зашкодить?

З тими думками здоровий йолоп прямуе навпростець до батьковоi палати в госпiсi, рiшуче пiдтягуе стiлець до лiжка i сiдае. Потiм втуплюеться в землисте обличчя старого на смертнiй постелi й починае: «Так от, заскакуе ота бiлявка до генделика за рогом, де ранiше нiколи не бувала, цицьки – як цяцьки; булки – цупкi, i замовляе портер, скажiмо, «Мiкелоб». А бармен, не гвiздком у тiм’я битий, потайки щедрою рукою пiдмiшуе у пляшку «Мiкi Фiн»[14 - «Мiкi Фiн» – сильний снодiйний засiб, який додають у спиртне.], що одразу «вирубае» ii як пiдтяту, i кожен перець у генделику по черзi користуеться з ii стану, задравши iй спiдницю та перехиливши бездиханне тiло через край бiльярдного столу. Та настае час зачинятися. І лише тодi, плескаючи по щоках, ii приводять до тями i сповiщають, що пора, мовляв, i честь знати. І що ж, зо два-три днi ця ципа з цицьками та булками з’являеться знов, замовляе той самий «Мiкелоб» i дiстае все те саме, що й минулого разу. І так тривае не один тиждень, аж поки одного дня, зайшовши до генделика, вона не питае у бармена, чи може iй краще замовити «Будвайзер».

Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’iжджав» ще в першому класi, коли почув його вперше, так i досi не «в’iжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тiшило його закiнчення…

Бармен осмiхаеться так красно i запитуе: «А що? Невже вiд “Мiкелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляеться через стiйку i хiба що не на вушко так шепоче: «Тiльки мiж нами… Вiд «Мiкелоба»? Та нi. Голова не бо-бо, а от манда…»

Так от, цей анекдот я вперше почув вiд старого, позаяк вiн сам мене його й навчив, але ж навчив у тому вiцi, коли я не знав не тiльки, що таке «манда», а й яка користь вiд «Мiкi Фiна», i як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця iсторiя чомусь викликае у старого смiх. Бiльше того, якось, коли ми з ним сидiли в черзi до перукаря, вiн загадав менi встати й задекламувати всю цю iсторiю, як вiршик, i вся черга – хто листав журнальчик, хто в детектив поринув – разом з перукарями так i пирснула смiхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в iншоi, яка ремигала тютюн, жвачка через нiс пiшла.

Отож бо, здоровий йолоп розповiдае цю байку вмирущому батьковi; це вiдбуваеться пiзньоi-пiзньоi ночi, коли в лiкарнянiй палатi вже нiкого немае, окрiм iх двох i – що ж? – навiть i тiнi усмiху. Тодi вiн робить другу спробу й розповiдае iншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комiвояжера, якому телефонуе певна фермерська дочка, з котрою той мимохiдь звiв знайомство пiд час своiх мандрiв мiсяцiв зо два до дзвiнка. Ось вона йому i каже: «Пам’ятаеш мене? Нам було дуже весело вдвох i ми гарно провели час. Ти ще обiцяв кохати мене хiба що не до гробовоi дошки». А той ii питае: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я – вагiтна! Менi нiчого iншого не залишаеться, як накласти на себе руки!» А вiн iй: «Отакоi! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комiвояжерська любов…»

Коли менi було сiм, i я не жартую, цим анекдотом я абикого мiг довести до кольок в боку, а сьогоднi дивлюсь, а старий – анi пари з вуст. Єдиний засiб, яким я мiг сказати старому: «Я тебе люблю», – це смiх з його дотепiв заради нього, навiть тодi, коли менi було не дуже смiшно, i зараз я лише хотiв того ж вiд нього. Менi було б досить усмiшки, однiеi-единоi усмiшки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повiв. Та у вiдповiдь анiчичирк: нi охкання, нi стогону. Та гiрше вiд несмiху те, що старий примружуе очi, зцiплюючи повiки, а коли розлiплюе, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у двi важкi краплини, що пiд власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повiтря, нiби йому нема чим дихати, i сльози починають котитися одна за одною, торуючи собi шлях зморшками по обох щоках i розпливаючись темними плямами по подушцi. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала i кому ж вона вже дитина, що все-таки, здаеться, нiяк не може перерости глевтякуватi дотепи, у вiдчаi засовуе руку в кишеню брюк i видобувае з неi штучну квiтку гвоздики, з якоi просто заради смiху чвiркае вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.

Ось чому не в змозi зупинитися, чадо давай розповiдати про поляка, який вийшов якось на полювання зi своiм штуцером. І ось iде цей зденек лiсом, аж – гульк! – просто пiд деревом на ложi з м’якого зеленого моху – кобета, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляеться вiн, а ця кобета – така собi здобна краля; вона ж, своею чергою, грайливо розглядае зденека з його чималим штуцером та й питае: «Як ся маеш? Що робиш?» На що той вiдказуе: «Та ось – полюю». А вона йому пiдморгуе: «На стрiльця i звiр лежить. Може, я твоя здобич?!» Той знизуе плечима: «Чом би й нi!» – i розряджае свiй штуцер просто в неi: «Бабах!» Довго над лiсом гуляла луна…

Свого часу цей анекдот про поляка, хай яким вiн був бородатим, входив до золотого фонду наших жартiв; як пiсня, перевiрена часом, вiн завжди викликав бурхливий вiдгук, та зараз вiдгуку не було – старий продовжував тихо вмирати. Вiн плакав, не роблячи жодноi спроби бодай осмiхнутися – вiн просто мав би зробити менi крок назустрiч. Як же лiкувати смiхом того, хто лiкуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити пiдора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка рiзниця мiж собачим лайном та нiгером?» А йому не стае краще. Тодi я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присiв на морфiй та на все таке, ти, звiсно, стаеш глухим до всього iншого. Тож, аби просто перевiрити, чи чуе вiн мене взагалi, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя i питаю: «Яка рiзниця мiж чорницею i черницею?» І, не дочекавшись на вiдповiдь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадiльню: «Черницю можна трахнути!»

У розпачi я розливаюсь соловейком про усяку гомосячину, про мачо i мучачу, маланцiв i маланок – словом, пробую усi дiйовi курси лiкування, вiдомi сучаснiй медичнiй науцi, але старий iшов вiд мене не прощаючись. Людина, яка все довкола перетворила на великий анекдот. Той факт, що вiн навiть не огризаеться, лякае мене мало не до втрати мови. І з переляку я горлаю як навiжений: «Тук-тук!» І коли не чую вiдповiдi, то для мене це рiвнозначно тому, що старий втратив пульс. Я волаю: «Тук-тук!»

Я горлаю: «Навiщо екзистенцiалiст переходить дорогу?!»[15 - Парафраз вiдомого жарту в жанрi антигумору: «Чому курка перебiгла дорогу?», який вперше надруковано ще 1848 року в нью-йоркському журналi «Нiкербокер» («Knickerboker») i який попри очiкування передбачав просту вiдповiдь: «Аби опинитися на iншому боцi». З часом набула популярностi варiацiя жарту з вiдповiддю, як це питання розглядалося б в рiзних фiлософських течiях. Наприклад, вiдповiдь екзистенцiалiста могла бути такою: «Те, що ви бачили, могло вам здаватися. І навiть якщо ви бачили начебто курку, що перебiгала те, що ви назвали дорогою, яка ймовiрнiсть того, що те, що ви бачили, дiйсно вiдбулось», а видатний екзистенцiалiст Жан-Поль Сартр сказав би так: «Для того щоб дiяти вiдповiдно до власного сумлiння i бути вiрною собi, курка визнала за необхiдне перетнути дорогу». Або Емiлi Дiкiнсон сказала б: «Because it could not stop for death» (парафраза першого рядка вiрша «Because I could not stop for death». – «Я не просила – ждала Смерть»).]

А вiн тихо переходить у iнший свiт, так i не давши менi вiдповiдi на самi екзистенцiйнi питання. Вiн полишае мене тодi, коли я вiдчуваю себе бовдур бовдуром. У розпачi я хапаюся за його обм’яклi, наче чужi, посинiлi пальцi холодноi-холодноi, немов крижаноi, руки, та вiн навiть i не здригаеться, коли я по синiй льодянiй долонi проводжу «Джой базером»[16 - Іграшка-прикол, яка спрацьовуе пiд час рукостискання, створюючи вiдчуття, схоже на невеликий електрошок.]. Я горлаю: «Тук-тук!» Я волаю: «Чому? Чому стара пiшла з сiм’i, чому залишила чоловiка з чотирирiчним сином?»

Нiщо не вбивае жарт дужче, нiж просто попросити у старого пояснень, бо саме це i вийшло – саме цiеi митi вiн i перестае дихати. Серцебиття припиняеться. На монiторi – суцiльна iзолiнiя.

Отож-бо, здоровий йолоп, котрий глупоi ночi сидить бiля лiжка в лiкарнянiй палатi батька, вдаеться до найдотепнiшого, як йому здаеться, аналога тих електродних прасок, що iх лiкарi використовують, аби зупинити серцевий напад, до смiхового вiдповiдника того, що цiлитель Робiн Вiльямс застосував би до вас у покоi клоунськоi невiдкладноi допомоги: такий собi дефiбрилятор «Три бовдури»; так от, цей йолоп бере великий-превеликий бутафорський кремовий торт, змащений зверху грубим-грубезним шаром збитих вершкiв, такий, яким не погребував би i сам Чарлi Чаплiн, якби його покликали рятувати ваше життя, i пiдносить цей торт високо-високо над головою, наскiльки рук вистачае, i опускае його вниз, блискавично, як той баскетболiст, якому вдаеться слем-данк[17 - Слем-данк – вид кидка в баскетболi, при якому гравець вистрибуе вгору й однiею або двома руками кидае м’яч крiзь кiльце зверху вниз.], або той поляк, що як грiм серед ясного неба розряджае свiй штуцер – бабах! – просто старому в рот.



І попри чудодiйну, добре задокументовану цiлющу силу комедiйного мистецтва, мiй старий вiдходить, залишаючи пiд собою пляму кривавого лайна.

Ну, взагалi-то, це, мабуть, виглядало значно кумеднiше, нiж я оце розповiдаю. І якщо ви в цьому мiсцi не регочете, то не картайте мого старого. Його провини в цьому немае. Провину я цiлковито беру на себе, бо такий же з мене балагур. Знаете, як бувае: там солi не досипав, там перцю не додав, ударний рядок не пiдготував i – щонайкращий дотеп нанiвець. Далеко по приклад ходити не треба. От i я пiшов до тiеi перукарнi, де й розповiв iм, як вiдходив мiй старий i як я намагався його вiдживити, аж до самого торту з вершками, та й про торт повiдав не криючись; не втаiв i того, як службовцi шпиталю викликали гевалiв-охоронцiв, i тi перепровадили мене до палати для пацiентiв з певними вiдхиленнями на невеличкий тридобовий карантин. І що ж? Навiть розповiдаючи цю, найбожевiльнiшу, частину всiеi iсторii, я, здаеться, ii запоров, судячи з того, як тi дiдугани з перукарнi мовчки подивилися на мене. Я iм про те, як проводжав старого в останню путь не тiльки поглядом, а й носом, бо той був з голови до нiг увесь у кровi, лайнi та збитих вершках, i не учути цього було неможливо, а вони, усi перукарi та iхнi давнi клiенти з iхньою тютюновою жвачкою, тiльки дивляться на мене i хоч би хто «хе-хе» сказав. І тодi, як i багато рокiв тому, в цiй самiй перукарнi, я закидаю: «Тук-тук!»

Перукарi заклякають з ножицями в руках. Старi шкарбуни завмирають зi жвачкою в ротi.

Я знову: «Тук-тук?» Усi затамували подих, i на мить менi здаеться, що я единий живий серед мерцiв. І я кажу iм: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди»[18 - Алюзiя на вiрш Персi Бiшi Шеллi «Смерть», який починаеться рядками: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди! Смерть ходить там, де ходять люди» (пер. І. Ільiна).]. Ви що, хлопцi, не вивчали в школi Емiлi… Снiкерсон? Або про Жан-Поля… Стюарта не чули?»

Я ворушу бровами та струшую попiл з уявноi сигари: «Хто там?» І сам вiдповiдаю: «Я не знаю, хто там, – я навiть не вмiю грати на скрипцi!» Єдине що я знаю – що в головi моiй не клепки, а клоччя жартiв, якi просто так не викинути з голови, бо вони засiли в нiй, наче пухлина, пухлина завбiльшки як грейпфрут. А ще я знаю, що з часом навiть лайно собаче бiлiе i бiльше не смердить, – ось яке лайно не йде менi з голови, бо ним напихали менi голову усеньке попередне життя, начебто це й справдi весело. І вперше вiдтодi, як у ролi «малого бовдура» я на всю перукарню проголошував такi слова як «пiдор», «манда», «нiгер» або «маланець», я зненацька збагнув, що то не я укидав жарти, а я… я – сам був жартом. Яке запiзнiле прозрiння! Зрозумiйте мене: добрий жарт, вiн як пiсня перевiрена часом, вiн як «Мiкелоб», що подаеться приемно-прохолодним… от тiльки з «Мiкi Фiном»… i подаеться тим, хто всмiхаеться так ласкаво, що вам i невдогад, як смачно вас вздрючили. Разючий дотеп тому й зветься разючим, що вiн вражае, а вражае вiн несподiванкою; це як у боксi: буцiмто кулак у рукавичцi, та ще й у м’якiй, але ж вона приховуе залiзнi костяшки; тож як поцiлить такий у щелепу, то дiйсно вражае – бах! – вiн наче дае зрозумiти: «Я кращий за тебе», «Я крутiший» i «Останне слово, приятелю, за мною».



І стоячи посеред все тiеi ж староi суботньоi перукарнi зранку як оглашенний я кричу: «Тук-тук!»

Я вимагаю: «ТУК-ТУК!»

І нарештi один з тих дивнуватих дiдкiв, завсiдникiв перукарнi, мовить сиплим вiд тютюну ледь чутним шепотом: «Хто там?»

І я витримую паузу, пропускаючи такт, аби зберегти напругу, – цього навчив мене старий, коли казав, що вдало витримана пауза – це половина успiху, якщо не весь, – i пiсля паузи я осмiхаюся так ласкаво i кажу: «Радiо…»






Еленор


Рендi ненавиде дерева. Вiн ненавиде дерева так гаряче, що, коли Інтернет репортеруе про гуртову дефенстрацiю дощових джунглiв Амазонii, вiн, Рендi, вважа, що це доволi гарне i шляхетне визначення подiй.

Здебiльшого, дерева сосни. Вiн ненавиде, як дерево сосна руха: воно руха повiльно, потiм руха швидко. Спершу так екскорiаторно повiльно, що забуваеш, що воно руха, типу, завжди. Це саме той метод, яким дерево дедалi вища й вища, набираючи собi тонни дров’яноi кубатури, аж поки воно, типу, не наведеться на цiль – просто на макiвку голови якоiсь людини. Пiсля цього дерево сосна руха швидко, як замаскована протипiхотна мiна швидко. Занадто швидко, щоб це усвiдомити.

У всякому разi, Рендiв татусь усвiдомити його прихiд аж нiяк. Наперед визначивши собi на все життя вiдкривати дросель i тягати зелений ланцюг[19 - Маеться на увазi маркування мотопилок: зелений лейбл означае низьковiдбiйнi ланцюговi пилки; жовтий – бiльш потужнi, небезпечнiшi для лiсорубiв.], Рендiв татусь уже, типу, жив у тривожному часi. Один швидкий рух, i вся та деревинна сировина троще волосатий купол його тонкого черепа на мiльярд кривавих фрагментiв.

Рендi вирiша, що вiн мае кращi заняття, нiж зусiбiч стерегтися, та зрештою й на себе отримати згори сотню тонн целулоiдноi фiбри. Рендi ненавиде Орегон[20 - Oregon – тихоокеанський штат на пiвнiчному заходi США, 46 % територii якого вкрито лiсами.].

Рендi доходе жити в якомусь будинку пiд рожевим тиньком, де дерева нiколи, нiзащо не потрапляють у краевид. Рендi, вiн прибира до рук грошi за батькiвську страховку i пха до машини свого буля. Вiн праве на пiвдень, всю дорогу шалiючи швидше i швидше, типу, як нiби зграя сiромашних вовкодавiв приглядаються до його, Рендiвоi, сраки.

У Калiфорнii, тамтешня реалторка лупе баньки на Рендiву тачку: на його «Селiку»[21 - «Toyota Celica» – спортивний автомобiль, рiзнi модифiкацii якого випускалися у 1970–2006 рр.], тюнiнговану вдвiчi дорожче пiсляпродажного хромування за цiнами автодовiдника «Синя книжка». І ще та регентка, вона бере на увагу Рендiвого пiтбуля. Такий стандарт, таке конфесiйне бунтарство. Та регентка легко ексгумуе поголену Рендiву голову i його свiжонабите на обличчi табу, яке, типу, досi сочиться кров’ю. Регентка вiдчиня свiй ноутбук i дрiбнiша до качання якоiсь пiратськоi штуки. Вона каже Рендi:

– Котику.

Вона каже, типу:

– Котику, ти так схуднеш на цiй хатi.

Реалторка, iм’я в цiеi агентки, типу, Газель.

І ноутбук Газелi показуе перед виряченими баньками Рендi певне кiно. Типу, там вiдвертий контент, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту за тисячу поколiнь вiд будь-чого, за що колись давно було платилося грубi грошi. Регентка каже:

– Котику.

Вона, типу, каже:

– Котику, назва цьому буде: «Тiкай i ховайся, бiла манюню IV».

В означеному фiльмi, типу, зiркою Дженнiфер-Джейсон Моррел[22 - Ім’я вигаданоi автором порнозiрки вiдверто нагадуе iм’я вiдомоi голлiвудськоi актриси Дженiфер Джейсон Лi (Jennifer Jason Leigh: нар. у 1962 р.), чие дiвоче прiзвище було Морроу (Morrow).]. Вона пiдбива одного блондинистого злодюжку-квартирника бомбонути якусь хату-лялю, де, щоб зiтхнути з полегшенням, капiтулюють з десяток якихось братчикiв-котикiв. Тi братчики-котики, типу, млiють-метастазують у постелi опiсля доволi нахабного цiлонiчного, розпаленого «Ремi-Мартеном», заплiднювання. Сам сюжет розпочинаеться, коли вона, Дженнiфер-Джейсон, iнкрiмiнуе себе у розплутування золотих ланцюгiв з десятка тих означених ший. І тiльки коли тi дебелi, запальнi – i зрозумiло, що вже обпатранi – братчики-котики прокидаються, кiно набирае темпу.

Вiн, типу, пiд рожевим тиньком ззовнi – будинок в цьому фiльмi. І плавальний басейн займа ледь не все задне подвiр’я, i, здаеться, з одного його краю газована вода виливаеться десь у безслав’я. В сусiдiв на переднiм дворi з гравiю росте кактус Сегундо[23 - El Segundo – мiсто в окрузi Лос-Анджелес на узбережжi затоки Санта-Монiка, де знiмався популярний комедiйний телесерiал «Парки i рекреацii» («Parks and Recreation»: 2009–2015).], i жодного дерева.

Пiд час оглядин реалторка Газель, вона зверта його увагу на спецiальнi особливостi, включно з двоповерховим проваллям передпокою з долiвкою з бiлого мармуру. Це, типу, та локацiя, де Дженiфер-Джейсон вовтузилася з лавою тих зголоднiлих братчикiв-котикiв, якi добивалися черги, щоби брутально ii вибахурувати.

Рендi й реалторка, вони просто стоять там i благоговiють. Обое вбитi приголомшливою кiногенiчнiстю гiстероктомii, яка мала мiсце на цiй квадратурi.

Вiн, Рендi, типу, покладаючи глибоку жертву, вiн каже:

– Сестричко-кицюню, щось менi тут тхне фарисейством!

А Газель, вона каже:

– Котику, ось коли ти вступиш у володiння. Ти продаватимеш квитки i роззолочуватимешся, водячи золоченi екскурсii.

Газель наставля, що ця з бiлого мармуру квадратура долiвки, ось просто тут, типу, iдеальне мiсце для встановлення Рiздвяного деревця. Але ж Рендi, вiн ненавиде дерева – хоч живi, хоч мертвi.

Реалторка, вона наполяга на тому, що проведе Рендi через залу для витребеньок, губорозпусну вiтальню, стiнну шафу, безклепкий куточок, кiмнату для нудьгування i стильне домашне грiховодство вже тодi, коли Рендi укладе угоду купiвлi. Рендi лише хоче знати, чи вистаче тут, типу, достатньо мiсця, щоби собацi побiгати. Рендi показува пальцем, викорiнюючи свого американського бультер’ера. Типу, собаку звуть Еленор.

Ендi з Газеллю мiряють кроками гравiйний метраж. І звiсно ж, там вистача достатньо мiсця, мiж ними i Хуанами Кордобами по сусiдству. А отже, Рендi, вiн шляхтуе на придибання будинку через транзакцiю чистоi готiвки.

А та пiтбуль, Рендi веде ii до безповiдкового парку i навча приносити закинуте, капiтулюючи при цiм до явно фальшивоi вiдрубаноi руки. Еленор любе цю розтерзану бутафорську остачу з якогось гелловiнського блокбастеру. Зблизька кров на обрубаному зап’ястку вигляда абсолютно вiкарною[24 - Vicarious – термiн, яким визначаеться патологiя, коли менструальна кров, крiм пiхви, також спливае з потових залоз, очей, вух тощо.]. Типу, пучки почорнiлi i такi пустопромовистi. Тим не менш попри те, нема кiнця веселощам, коли Еленор раптом вискакуе з кущiв з таким шокуючим, облупленим в неi мiж iкл обрубком.

Рендi гра в такий спосiб у цi закидони, просто аби подрочити своiх сусiдiв, отих кляузникiв Хуанiв Кордобасiв, якi возять возики зi стереотипом, нiби пiтбулi цiлими днями нiчого не роблять, окрiм як тiльки використовують своi гострi як бритви щелепи, щоби, типу, мастурбувати крихiтних немовлят.

Просто, аби накрутити комiчну пружину цих ескапад, Рендi приневолюе себе до утилiзацii рожевого пластмасового пупса – хай його приносить Еленор. Вiн катапiтулюе означену ляльку до навколишнiх шаблонних живоплотiв та кактусiв Сегундо й Еленор, вона хижо кидаеться по неi. Як побачать, як дико мчить пiтбуль, вочевидь термосячи безпорадне немовля, вся ця спитуацiя виллеться в крики, дума Рендi.

У будинку вiн потай плека найоптимiстичнiший сералiй, що Дженiфер-Джейсон, типу, вирiша вирушити у сентиментальну подорож. Будь-якогось дня вона, типу, вмоторюе своiм «Порше» на його пiд’iзну алею i дзвонить у дверний дзвоник, благаючи дозволу рекогносцирувати мiсця ii старих хлюп-пригод. Коли це трапиться, мрiе Рендi, як вiн обiйма Дженiфер-Джейсон своiм сильним-але-нiжним захватом i, типу, вставля – як дуже багато мужнiх iнших, – щоби ретельно й прискiпливо ii вибахурити.

А тим часом, щоби послабити свою самотнiсть, Рендi бентеже Газель. Вiн представля iй залишки грошей вiд страховки i каже:

– Сестричко-кицюню, я, типу, пропоную готiвковi умови, щоби ти поедналася зi мною в священному маркимонiальному союзi.

Рендi, вiн ii романтизуе, смаже iй стейки i псуе ii чудову фiгуру, подаючи iй на десерт запечену Небраску[25 - Жартiвливий натяк на популярний десерт «Baked Alaska» (морозиво накрите бiсквiтом з безе на короткий час ставиться в духовку, де не встигае розтанути) – штат Небраска славиться спекотним лiтом та великими обсягами виробництва кукурудзи та м’яса, з яких здебiльшого готують i традицiйнi тамтешнi страви.]. І врештi-решт Газель, вона стуха до того, що виходе за нього замiж.

Поза тим, втiша себе Рендi, життя в Калiфорнiй – це, типу, покращення. Життя в такому архiтектурно iмпозадному будинку, зна Рендi – це наповнюе його нудне буття глибокiстю ректабельного кредитного забезпечення. Вiльно вiддихуючись тут, вiн почува себе кимсь насправдi важним. Чи то укуратором музею, чи то стражем-охоронцем якогось iнфербального вогню.

Рендi ненавиде бути просто нiким. Це, типу, нiби якесь спадаюче дерево вже розшпетило його на друзки.

Типу, це та потайна правда про загибель Рендiвого тата, це вона спонука Рендi почуватися глибоко й обгрунтовано збендефекованим.

Тим не менш попри все, будь-якi покращення в стилi його життя виявляються всього лише пустими перденцiями.

Його нова рiдна душа, Газель, вона завжди зника, вируша то на Ревнi Класи[26 - В оригiналi автор обiгруе назву компанii «Learning Annex», яка провадить рiзноматнi курси навчання дорослих новим професiям – вiд журналiстики й започаткування власного бiзнесу до танцiв на жердинi.], то в притулок для знепучених дружин. А коли з’являеться Рендi, щоб вiдвезти ii додому, вона iмiтуе своiм захвисникам зi служби допомоги скурвивдженим особам, нiби це вiн винен в тому, що в неi продавлена ламбада[27 - Гра слiв: назва танцю «lambada» замiсть анатомiчноi назви потиличного джерельця на людському черепi «lambda».], тодi як Газель, вона сама якось конфондувала йому, що це одноi пiзньоi ночi, колись давним-давно, у неi мав мiсце iнцидент з травматичною перфорацiею пiд час самофеляцii.

Тим не менш попри все, Рендi лячно. Вiн констатуе, що, якщо Газель вдасться пройти обстеження на хорiсть, тодi саме його буде з’ясовано судами i зацукровано на важкий термiн за гратами. Замiсть Дженiфер-Джейсон, це вiн, типу, циркумцизуеться у пастцi обставин поза власним контролем. А у в’язницi Рендi стане тим, кого через його пристрасть до нiжностi день i нiч пропускатимуть через вибахурювання зграi зголоднiлих братикiв-котикiв. Всi до одного схильнi до вчинення безплiдних актiв тюремно-стiльникового покриття.

Додаючи скипидару на рани, Інтернет репортеруе, що Дженiфер-Джейсон, типу, вчудила жорстокий акт самогубства. На вiдзнаку ii життевих досягнень Рендi зводе на передньому дворi невеличку капличку, щоби там демонструвалася ii фотографiя. Вiн надiеться на приплив паломникiв, але отi сусiди, Хуани Кордобаси, кажуть, що його капличка, типу, огидна через те, що фотографiя Дженiфер демонструе, як вона, типу, насолоджуеться своiм тривимiрним покликанням.

Всi вiдвертi кiнокадри, що iх Рендi помiстив у свою капличку, вони зникають.

Зрештою, сезонознавцi – хоча в Калiфорнii весна, лiто i всi пори року майже iдентичнi на вигляд – його сусiди влаштовують у себе на подвiр’i Наiвний Вертеп[28 - В оригiналi у автора гра слiв – замiсть «Nativity Scene» (Рiздвяний вертеп) вiн пише «Naivetе? Scene» (специфiчний «наiвний» порножанр).]. Узгодженню не помага, а навпаки, коли вони скаржаться, що Еленор створюе забагато шуму, i Рендi з заднього подвiр’я кричить iм через огорожу, що принаймнi його собака вмiе гавкати англiйською мовою.

Рiздво – це також коли всюди, типу, ховаються по засiдках, чигаючи на нових жертв, свiжозрубанi вiчнозеленi дерева з Орегону. Одно з таких, вичисля Рендi, типу, несе на собi i його iм’я. Найближчi сусiди влаштовують Наiвний Вертеп на пiдставi того, що вони Хуани Кордобаси, цiлувальники Папи. Вертеп, типу, довершено штампованими з пластмаси фiгурами Йосипа i Дiви Марii. І пластмасовим немовлям, яке, типу, сквашене догори лицем у ящику вiд помаранчiв, навалашеному купами жовтоi соломи. Через великий надлишок сонячноi репарацii це передстражденне немовлятко Ісусик мае порчений вигляд. На думку Рендi, воно, з його потрiсканим пластмасовим личком i вицвiлою фарбою, гiрше за якийсь потрух.

Проблема в тiм, що для Еленор цей Ісусик на вигляд, типу, як та лялька, яку вона вiддавна, типу, призвичаiлася приносити. Еленор завжди iжаче своi баньки на нього. Ця собака, типу вже близька до iстерики, наче якоюсь безсовiсною Дженiфер-Джейсон Моррел можна виправдати цей святенницький кiч.

Можливо просто аби побавити Рендi, Газель закида, що iм треба вирушити на шопiнг. Вона повнiстю насуцiлена на придбавання хвойного деревця в дiаграмi достатньо розкидистого, щоби заповнити двоповерхове провалля iхнього передпокою. Вона анулюе всi застереження Рендi, вона абсолютно вiдкида нарiкання на те, що його рiдного тата було впокоено падiнням iншого такого ж орегонського монстра. А нi, Газель, вона каже:

– Котику.

Вона каже:

– Котику, ми декорнуемо наше деревце рiзнобарвними Рiздвяними скляними прикрастами.

Купити хвойне дерево, пiдраховуе Рендi, буде дешевше, нiж сплачувати колишнiй дружинi антимонii. А отже, вони закуповують означене дерево i декорнують його тисячами прикрасток з дутого скла. Роблячи цю справу, вони залишають вiдкритими переднi дверi.

Нiкому не е дивним, що пiтбуль Еленор екстраполюе себе за межi будинку. Роз’ятрюючись швидше швидкого, вона викрада ту пластмасову ляльку Ісуса i пускаеться в напрямку на пiвнiч через пiвнiчний захiд[29 - Алюзiя на шпигунський фiльм Алфреда Гiчкока «North by Northwest» (1959), сюжет якого побудований на втечах i переслiдуваннях.] у чимдуж зростаючому темпi втечi.

Якiсь люди, типу, проiжджають повз машиною, може, евреi чи слiдчi Єгови, але якiсь такi, що не визнають Ісуса за сина Божого, вони вирiшують, що Еленор ущелепила звичайне немовля. У них такий депутатський вигляд. У всiх до одного настирливих нахаб очнi яблука, типу, ось-ось повипадають. І вони починають гонитися за Еленор i розсилати убiйне вiдео телефонами, а потiм i котiльйони низькозадих грубiянiв Хуанiв Кордобасiв також затято переслiдують Еленор з небезпечно високим темпом. І всi вони, типу, смалять з нелегальних револьверiв.

Забиваючи баки супротиближньому, Газель, вона чита Рендi лекцiю. Сестричка торочить i торочить йому про якийсь пiсуар, що, типу, висить на стiнi в якомусь французькому мистецькому мавзолеi. Вона кричить:

– Марсель Дюшан, котику!

Ось щойно Газель була висотувала його хiть; а ось уже вона, типу, виверга з себе напiвпереваренi лекцii з Ревних Класiв. В його сестрички-кицьки як в нiкого iншого серце сапфiрове. Вона глузуе з нього, провадячи далi:

– Котику, невже ти нiколи не читав Люiса Гайда?[30 - Lewis Hyde (нар. 1945) – професор мистецтв у Гарвардi, знаний есеiст, культуролог.]

І от фiнал, Рендi вихоплюе едине слово з того, що вола Газель.

Пiнячись зi своiх розчинених переднiх дверей, Рендi кричить:

– Тiкай i ховайсь, Еленор![31 - Слово «ховатися» («hide») англiйською вимовляеться так само, як прiзвище професора Гайда.]

Позаду себе вiн чуе Газель, важко iндоктриновану «Ремi Мартеном». Вона, типу, гаркае:

– Котику, ось тобi за те, що продавив менi ламбаду.

Й, утилiзуючи всю свою безцеремонну силу, вона, типу, це атестуе, перекидаючи Рiздвяне дерево!

І наступний нефортунний акт, це коли котiльйони тонн убiйних соснових голок i фрактальних скляних осколкiв, падаючи, вганяються Рендi в спину. Тим не менш попри те, вiн не помира ранiш, анiж серцем зараня пересвiдчуеться у цьому наiвному фiаско.

Його пiтбуль, Еленор, вона, типу, вiдшкодовуе повернення Ісуса Христа з мертвих. Затиснутий в контекстi гострих собачих iкл, цей мертвий, вилинялий, брязкiтливий кiмвал, типу, повертаеться назад до буття справжнього Святого Дитяти.

І, випочиваючи зi свого усвят пробитого тiла, Рендi, вiн баче, що життя, воно як дерево. Спершу життя руха повiльно. Так дратiвно повiльно, що забуваеш, що твое життя тебе, типу, руха завжди. Твое життя тебе, типу, руха завжди. Твое життя тебе, типу, руха завжди. Потiм твое життя, воно руха швидше швидкого. Пiд кiнець, твое життя руха занадто швидко для усвiдомлення цього руху. Тим не менш попри це, все ще сенсилiзуючи як гаряча кров струменить крiзь завданi важкою армадою рани, екстраполюючи себе з його тiла, Рендi, вiн, типу, спiва Рiздвяну колядку:

– Тiкай i ховайсь, Еленор! Тiкай i ховайсь!

І, лiнгвомарячи на тому порозi, що вiдбожествлюе тих, що вiдходять, i вже мертвих, Рендi – уже напiвпримарою – типу, спiва:

– Текiла i хвись, Еле-Желе в нору!

Спiнюючи в собi силу, Рендi, типу, шепоче-спiва:

– Люба, пожди! Заходь сюди! Плинь до насолоди! Цукрова-лайт! Кошенята-спрайт! Рукавицi-файт! Копiрайт! Мегабайт! Форсайт! Боннi i Клайд!

Всi його слова розсипаються на шматочки, тим часом як Рендi вiдходить, аби щасливо i безповоротно скваситися, пригорнувшись до грудей свого напередвiдбулого тата.

А тим часом, що стосуеться його пiтбуля…

Так швидко, як тiльки можуть нести ii волохатi лапи, Еленор, типу, луною повертаеться знову на пiвнiч. І, хоча тi низькосракi Хауани Кордобаси, типу, швидкi, неможливо заперечити, що пiтбуль Еленор стрiмка, вона легка – завжди i вiчно вона, типу, фашистка.






Про те, як Мавпа вийшла замiж, хатинку придбала та щастя в Орландо знайшла


Багато рокiв тому, ще за часiв, що передували великому розчаруванню, йшла якось Мавпа лiсом, облизуючись вiд гонору. І було чому: неймовiрнi зусилля та роки самопожертви нарештi далися взнаки, i навчання лишилося позаду. Було чим похизуватися навiть перед старим Вороном: «От подивись на мене: ти бачиш перед собою не просто мавпу, а Мавпу зi ступенем бакалавра з комунiкацiй!» Або повипендрюватися перед Койотом: «Ти й не уявляеш, скiльки цiнних стажувань довелося менi пройти на шляху до освiти!» У свiтi, де iй ще невiдомi були нi ганьба, нi поразка, тим паче те, як повернути iх собi на користь, Мавпа власноруч передала свое резюме до вiддiлу людських ресурсiв «Ллевеллiн фуд продакт маркетерз, iнкорпорейтед».

Там вона спромоглася дiстати особисту аудiенцiю у панi Хом’як, яка на той час очолювава зв’язки з громадськiстю у згаданому вiддiлi. Мавпа смiливо поклала свое резюме на стiл перед нею та зробила таку заяву: «Дозвольте менi довести, що я чогось варта! Дайте менi доручення, що личить справжньому лицарю!»

Так Мавпа вперше опинилася за розкладним прилавком, з якого зазвичай починаеться просування нового товару. І на майданчику роздрiбноi торгiвлi, i у великому торговельному центрi Мавпi доводилося пропонувати вiдвiдувачам то нарiзанi кубиками шпикачки на зубочистках, то шматочки яблучного пирога у паперових вазончиках, то зразки тофу, соевого сиру, загорнутi у паперовi серветки. Доводилося Мавпi пiдставляти i власну тендiтну шию, як, наприклад, тодi, коли вона пшикала ii промоцiйним парфумом, аби здоровенний Лось iз якогось тартаку врештi-решт нанюхався й таки його придбав. І таки придбав! Та ще й не раз. Завдяки ii особливому власному шарму, як усмiхнеться Мавпочка чи то Оленю, чи Леопардовi, чи Орловi, тi не можуть втриматись i усмiхаються у вiдповiдь, переповнюючись бажанням зробити таку ласку й хоч будь-що в неi купити. Так, Мавпi вдалося продати сигарети Барсуковi, який доти нiколи не палив. Втюхати палички до пива з в’яленоi яловичини Барановi, котрий взагалi не iв м’яса. Впарити лосьйон для рук Змiючцi, у якоi, власне, й рук не було!

Пiсля чого панi Хом’як iз «Ллевеллiн фудз» викликала ii та мовила: «Щойно вiдкрилася вакансiя у Вегасi», – так Вегас став першим у довгiй низцi ii звитяг, позаяк тепер Мавпа була не сама по собi, а корисним членом команди, та й зарекомендувала себе iстинно командним гравцем. І коли панi Хом’як пропонувала Мавпi переiхати до фiлii у Фiлi[32 - Фiладельфiя.], а потiм до Мiст-близнюкiв[33 - Мiста-близнюки – назва, що об’еднуе мiста Сент-Пол i Мiннеаполiс, розташованi по обох берегах рiчки Мiссiсiпi навпроти одне одного.], а потiм – i до Сан-Франа[34 - Сан-Франциско.], Мавпа нiколи не вiдмовлялась i залюбки вирушала чи то «сплавляти» новий плавлений сирок на сандвiчi, чи то «штовхати» новий енергетичний напiй для спортсменiв. І вiдчувши себе досить успiшною, вона знову постала перед яснi очi очiльницi людських ресурсiв панi Хом’як та сказала: «Ви завжди чинили менi добро, панi Хом’як, увесь цей час як вiрою i правдою служу я “Ллевеллiн фудз”. Дозрiла до подальших я випробувань».

І вiдказала на те панi Хом’як: «Шукаеш нових викликiв? То добре! Що ж, е в нас крам, який “пропихнути” ще нiкому не вдалося. Це – сир…»

Та не злякалася труднощiв настирлива Мавпа й, анiтрохи не вагаючись, вiдповiла зухвало: «То доручiть менi той ваш проблемний сир!» І навiть не глянувши мигцем на «непропихний» крам, Мавпа необачно пообiцяла здобути щонайменше чотирнадцять вiдсоткiв у такому конкурентно-жорстокому, середньоi насиченостi сегментi ринку, як iмпортованi молочнi продукти твердоi консистенцii; бiльш того, Мавпа пообiцяла, що досягнутий успiх буде розвинуто i в наступнi сiм тижнiв згаданий сир, хоч iз цвiллю, а буде належним чином позицiйовано серед твердосирних виробiв тiеi ж таки категорii ще до початку найближчого розважального сезону. Натомiсть панi Хом’як гарантувала, що «Ллевеллiн фудз» не пожалкуе для Мавпи мiсця регiонального Пiвнiчно-Захiдного супервайзора, а це дасть iй змогу осiсти в Сiетлi, придбати «кондо»[35 - Квартира в кондомiнiумi, елiтному багатоквартирному будинку, у якому квартири перебувають у приватному володiннi.], знайти собi пару та започаткувати сiм’ю, яка б збалансувала кар’ерний бiк ii життя. Та найважливiше, Мавпi бiльше не доведеться знову пiдставляти шию лохатому Лосевi, який нiяк не нанюхаеться. Або чарiвно всмiхатися в «Сейфвеi»[36 - «Сейфвей» (дослiвно «безпечний шлях») – назва фiрмових продовольчих магазинiв самообслуговування й унiверсамiв однойменноi компанii.] Шакалу, почуваючи себе в безпецi, поки той нарiзае кола чи то задля того, щоб «тяпнути» в неi тiстечка, чи то просто тяпнути за булки.

Ось так i вийшло, що в тi давнi часи, коли вона ще не знала гiркого присмаку невдачi, опинилася Мавпа за розкладеним прилавком в одному з супермаркетiв Орландо, випромiнюючи лагiдну усмiшку понад густим лiсом зубочисток, що стирчали з чогось такого, бiленького, у формi кубикiв, що здаля виглядало, нiби лiжко «кiнг-сайз» скрiзь утикане гвiздками як на йога. Так вона всмiхалася й осмiхалася, аж поки не спiймала на собi погляд Ведмедя Грiзлi. «Ага, – мовила собi Мавпа, – Сiетл уже на пiдходi, тепер мiй хiд». Та щось пiшло не так, а саме: не так пiшов Грiзлi. Замiсть поквапитися до неi вiн зупинився на пiвдорозi. Крутячи носом у повiтрi, Грiзлi пiдняв одну ногу, потiм другу, старанно перевiряючи, чи не прилипло щось зайве до пiдошви, а вiдтак перевiрив iще й власний слiд. Тодi вiн крадькома вигнув шию та понюхав у себе пiд пахвами. І лише потiм його погляд зупинився на Мавпi, от тiльки привiтна усмiшка зникла, мов i не було, i пiдходити ближче вiн якось не наважувався. Вуста його затремтiли, нiби через образу чи огиду; з тим Грiзлi втiк i згадуй лише як звали. Тодi у пастку своеi усмiшки Мавпа спробувала пiдманути Вовка, та Вовк наблизився лише на кiлька крокiв, аж тут нiздрi його розкрилися, наче розтруби. Ще мить – i з розширеними вiд жаху сiрими очима, пiдiбгавши хвоста, Вовк хутко подався геть. Майже попався на ii чари Орел: вiн навiть увiйшов у пiке, коли, не долiтаючи до цiлi, раптом видав придушений клекiт, замахав золотавими своiми крилами, i тi понесли його через весь супермаркет кудись удалечiнь.

Чого Мавпа одразу не унюхала – може, тому, що нюх притупився на тих парфумах i сигаретах? – то сирного запаху, який не можна нi словом сказати, нi пером списати, бо тхнуло вiд нього водночас фекалiями й паленим волоссям, а до того ж вiн «пiтнiв» маленькими, але дуже вже смердючими краплями чи то олii, чи то олiфи. Та невдовзi, i це не дивно, той запах «прочистив» нiс i самiй Мавпi, i спитала вона себе: «З таким, тее, штином, чи можна бути впевненим, що цей сир, тее, ще споживний? З таким смородом сама собою вже виникае пiдозра, що вiн просто нашпигований сальмонелою». Щоб перевiрити свою здогадку, Мавпа приязно всмiхнулася Свинi, запрошуючи ту до столу, проте навiть Свиня не спокусилася поласувати занадто вже пiкантним делiкатесом. З усмiшкою, яка так i замерзла у неi на обличчi, Мавпа спiймала на собi погляд Горили. Та якого Горили! Стоячи на безпечнiй вiдстанi, одягнений у яскравий атласний оксамитовий жилет, що було ознакою менеджера в супермаркетi, той згорнув могутнi руки на могутнiх грудях, нахилив могутню голову в бiк Мавпи та мовив: «Покласти такий сир до рота може лише божевiльний».

Того самого вечора зi свого номеру в одному з мотелiв Орландо Мавпа зателефонувала панi Хом’як зi словами: «Гадаю, цей сир – якась отрута».

І також телефоном почула вiдповiдь: «Не переймайся, твiй сир – як сир».

«Але ж цей запах», – почала була наполягати Мавпа.

«Ми розраховуемо на тебе, – вiдказала панi Хом’як, – бо якщо хтось i спроможний знайти ринкову нiшу для цього сиру, то це ти».

Далi вона пояснила, що «Ллевеллiн фудз» так чи iнакше пiдписалася проштовхнути той сир на нацiональний ринок, але наразi нiчого, окрiм збиткiв до дванадцяти центiв за одиницю, з того сиру не нацiдила. Далi панi Хом’як прохопилася, що Мавпiв архiсуперник Койот, який запускае такий самий сир у мiстечку Рейлi-Дарем, поки що не рапортував про опiр споживачiв. «А це дае пiдстави, – важко зiтхнула слухавка, – вважати кандидатуру Койота найгiднiшою на посаду регiонального Пiвнiчно-Захiдного супервайзора. Може, це тому, що Койоту дужче кортить потрапити до Сiетлу».

Поклавши слухавку, Мавпа мовила собi: «Щоб я – та поступилася Койотовi пiдвищенням у посадi? Того просто не може бути! Хом’ячка бреше. Койот навiть горiхи Бiлочцi вторгувати не здатен». А все ж, цiлiсiньку нiч Мавпа не могла заплющити очей, мимоволi прислухаючись до того, як за стiнкою у сусiдньому номерi Кролик уже вкотре робив це з Норкою, та, намучившись через безсоння, подумки питала себе: а чи не доведеться iй, такiй розумнiй, що аж зi ступенем з комунiкацiй, вiк вiкувати по рiзних мотелях, до кiнця своеi кар’ери не в змозi вирватися з того зачарованого кола, де тебе обнюхае будь-який лосяра?! За словами втiхи вона була зiбралася телефонувати матусi й татковi, але вчасно втрималася. «Ти вже не маленька мавпочка, а доросла Мавпа, – мовила вона собi, – а коли так, то твiй клопiт – вiн тiльки твiй». Сказавши це, вона рiшуче сiла у лiжку та пiд стогони й виски по той бiк тонкоi стiни вдала, нiби старанно вивчае мiсцеву «Вопшот Кронiкл». Дочекавшись, доки над Орландо зiйде сонечко, Мавпа хутко одяглася, причепурилася та з думками про те, що нiхто ii не любить i що нiколи не бачити iй власного житла, вийшла з мотелю.

Того дня, визираючи з-поза лiсу наiжачених зубочисток, Мавпа, власне, виглядала одну-едину, особливу тварину. А тим часом вона даремно всмiхалася пiдслiпуватiй Совi, зазивала то Посума, то Моржа, то Кугуара, вмовляючи iх скуштувати хоч крихту: «Пiдходь, пiдповзай, налiтай – тут сир на дурничку! Зроблений у Швейцарii з натурального фермерського молока без додавання гормонiв росту та штучних домiшок!» Годi й казати, що в усiй ii промовi було що не слово то брехня, хоча й брехня ця вiдбивала сподiвання. Утiм, Мавпа й сама не вiрила тому, що казала, бо як на те, iй самiй i на думку не спадало сувати до рота казна-що. Лише божевiльна може дозволити, аби ii чарiвних вуст торкнулася така гидота, як оцей сир.

Того ж вечора, телефонуючи зi свого номера в мотелi, Мавпа вперше порушила таку заповiдь, як «ланцюг вiдповiдальностi», бо зателефонувала не кому iншому, як Бiзоновi, котрий очолював вiддiл нацiональних операцiй, тобто стояв аж на чотири сходинки вище за панi Хом’як. Гiрше того, вона зателефонувала йому просто на його власний номер стiльникового зв’язку. Щойно вона вiдрекомендувалася, одразу почула у вiдповiдь: «Чому ви доповiдаете менi?»

Мавпа не знiтилася й повiдомила, що е членом мобiльноi команди з просування демонстрацiйноi продукцii iз завданням проникнути до Флориди та вивести на тамтешнiй ринок пробний товар, тобто сир. Як вiдповiдальна за мережу в Орландо, вона побоюеться, що той сир дещо зiпсувався. Мавпа зверталася до нього «сер», хоча колись обiцяла собi нiколи цього не робити, навiть звертаючись до рiдного батька.

«Зiп-су-вав-ся?» – чи то пробелькотiла, чи пробулькотiла слухавка. На той час у Чикаго був iще раннiй вечiр, але кожне слово давалося Бiзоновi з натугою, нiби на лiнii виникали перешкоди. Спочатку в слухавцi чулося хлюпання та булькотiння, нiби хтось виливав джин з горлечка просто в горлянку. Потiм заторохтiло, немов поруч зi слухавкою хтось розсипав пiгулки. Та й сам голос, що гудiв у слухавцi, долинав неначе з лункоi печери. Запопадлива уява намалювала Мавпi картину з Бiзоном, у якiй вiн розмовляе з нею з iнкрустованого золотом апарата, сидячи посеред великоi зали з мармуровою пiдлогою та фресками на стелi.

«Сер, – повiдомила йому Мавпа, скривившись нiби кислиць наiлася, – Миша й та не пiдходить до сиру!»

«Ви зверталися по командi до панi Хом’як?» – прогундосив Бiзон.

«Сер, – мовила на те Мавпа, – якщо якесь дитинча ненароком проковтне бодай шматочок того сиру та, боронь Боже, отруiться, мене ж першу потягнуть до суду за ненавмисне вбивство. І це при тому, що, правду кажучи, навiть Скунс мене попереджав, що сир, як на нього, дуже кепсько пахне».

У вiдповiдь Бiзон гучно заявив, мовляв, життя прожити – не басейн переплисти. Тут потрiбна, пробасив вiн, сила духу чи, може, нюху – Мавпа не дочула, бо в слухавцi по черзi то лячно хрьопало, то жалiсно хлюпало, дедалi менше нагадуючи членороздiльну мову. До речi, без жодного зв’язку з попереднiм слухавка спитала, чи вона не проти, щоб комусь надрати дупу, i раптом змовкла.

Ось iз такого напутнього слова й почався третiй день сирноi опупеi. Мавпа, як i ранiше, тримала оборону за частоколом зубочисток, що, ощирившись наче пiки, немовби попереджали: ця засiка не здасться без бою. Поодаль вiд частоколу двi тварини, Пантера та Дикобраз, зупинившись, нагородили ii поглядом, у якому читалося, з одного боку, неприхована зневага, а з другого – глибоке спiвчуття. Невидима хмара сирного духу огортала прилавок, утримуючи на вiдстанi усяку твар, попри усi зазивання Мавпи, що стояла в самiсiнькому центрi кола зичливих поглядiв. Чого тiльки Мавпа не робила, аби долучити горе-покупцiв до чудо-сиру. Вона вже й обзивала iх «боягузами». Вона вже й брала iх «на слабо». І пiдкупити намагалася, обiцяючи подвоiти суму повернених грошей, якщо сир не припаде iм до смаку. Вона й улещувала iх, кажучи: «Нумо, хлопцi, хто хоче бути першим у черзi до невимовноi насолоди?»

Дарма. З безпечноi вiдстанi за всiх крякнув Ворон: «Клюнути на ваш сир можуть лише самогубцi». Усi iншi вишкiрилися i схвально закивали головами. За цим дiйством здалеку спостерiгав i сам Горила, постукуючи носком однiеi ноги по другiй, сплiтаючи пальцi рук та похрускуючи суглобами, готовий у разi чого виштовхнути Мавпу на вулицю.

«Якщо те, що ви кажете, таке смачне, як ви кажете, панночко, – закинув Тхiр, – то чому б вам самiй того не скуштувати?»

Мавпа змiряла поглядом стiл з розкладеними на ньому кубиками бiлоi потрави i мовила до себе: «Вiд мене з моiм сиром, здаеться, тут усiх нудить». Було вiд чого занепасти духом. Та й за тi двi ночi поспiль, що вона не стулила очей, вiд ii гордостi не залишилося й слiду. І сказала вона собi: «Краще вже померти, нiж стояти отут поодинокою мiшенню для презирливих поглядiв». На мить вона уявила себе такою, що помирае у страшних корчах на бетоннiй пiдлозi супермаркету. Потiм уявила, як ii батьки закладуть позов на «Ллевеллiн фудз» iз приводу ненасильницькоi смертi, спричиненоi кримiнальною недбалiстю, та отримають вiд компанii рекорднi вiдступнi, аби не доводити справу до суду… i, ухопивши зубочистку двома пальцями, високо пiдняла ii над головою, тримаючи, мов смолоскип, мiж собою та натовпом. Цiеi митi Мавпа уявляла себе вже у трунi, де саме оцi пальцi складено на холодних грудях, а наступноi митi вже побачила могильну плиту, де зубилом вибито ii iм’я та сьогоднiшню дату. Сир пах так, як пахне сама смерть. Сир пах так, як пiсля нього буде пахнути вона сама.

«Дайте менi доручення, що личить справжньому лицарю, – мовила вона собi, тримаючи сир високо угорi, – настав випробування час!»

Натовп зацiпенiло спостерiгав. Щелепи вiдвисли. Стиха схлипнула Індичка.

Мавпа заплющила очi та пiднесла сир до рота. Самими вустами вона обережно зняла шматочок iз зубочистки та поклала на зуб. Усе ще iз заплющеними очима вона почула зойк Горили та його панiчний заклик: «Хто-небудь! Дзвонiть 9-1-1!»

А Мавпа вже жувала сир. Жувала – i не вмирала. Вона навiть не стала його ковтати, а радше перекочувала його у ротi з одного боку й до iншого, аби вiдчувати й вiдчувати, як вiн тане в ротi, i така охопила ii жага життя, що закортiло жити вiчно i стiльки ж харчуватися самим лише сиром. Сир убив ii. Вiн убив ii своiм смаком, якому не було рiвних. І те, що здавалося смородом на нюх, на смак перетворилося на дивовижний аромат, i Мавпа, зрештою, проковтнувши шматочок, облизала ще й зубочистку до останньоi крихти смакоти. Тепер сир був у неi всерединi, вiн був ii часткою, i вона умлiвала вiд задоволення.

Усмiхнувшись сама собi, Мавпа розплющила очi – натовп досi не отямився. Обличчя аж звело вiд жаху. Очi аж повилазили, нiби ii спiймали на чомусь ганебному, на кшталт споживання коров’ячих кiзякiв чи кiнських яблук, чи навiть того, що вона наробила сама. Наскiльки огидною вона здавалася натовпу до цього, настiльки ж ii вчинок лише додав до первiсних вражень, та Мавпi на це було вже начхати. На очах у юрми вона потягнулася за iншим шматочком, а потiм iще за одним. Наiстися сиром було неможливо, хоча так i кортiло наповнити себе його дивним смаком та букетом, ба навiть переповнити, достоту як тодi, коли тебе переповняе щастя, що аж кольки пiд грудьми спирають.

Того вечора в ii кiмнатi в мотелi телефон задзвонив першим. У слухавцi почувся голос панi Хом’як. Та мовила: «Будь на дротi, в мене на iншiй лiнii Бiзон». Мавпа зачекала, у слухавцi почулося «клац-клац-клац», i гучний голос промукав: «Бiзон».

Цього разу Бiзон не був багатослiвним: «За порадою юридичного вiддiлу ми вiдкликаемо ваш сир з роздрiбноi торгiвлi. Компанiя не може ризикувати перед кредиторами».

Мавпа розумiла, що на фiнансовому облiку стоiть i ii власна кар’ера, i що за краще буде стулити пельку, та нехай собi подii розвиваються своiм природнiм чином, але натомiсть вона сказала: «Заждiть».

За двох iй вiдповiла панi Хом’як: «Нiхто тебе не звинувачуе».

Та Мавпа вже завелася: «Я помилялася, – мовила вона, – якщо хочете, можете мене звiльнити, але сир насправдi чудовий. Будь ласка! – попросила вона. – Сер!»

Голосом, з якого можна було зрозумiти, що вiн знизуе плечима, Бiзон вiдповiв: «Завтра ви позбудетеся ваших зразкiв».

«Спитайте хоча б того ж Койота, – заблагала Мавпа. – Вiн “проштовхуе” його i, здаеться, досить успiшно».

«Койот вже у Сiетлi, – вiдрубав Бiзон, – ми перевели його, аби закрити вакансiю регiонального Пiвнiчно-Захiдного супервайзора».

Остаточно спiймана на брехнi, Хом’ячка негайно встала дибки: «Це все заради команди, принцесо. А якщо ти проти, тебе звiльнено».

Пiсля тривалих поневiрянь на нивi проштовхування парфумiв, паличок до пива та лосьйонiв для рук у Мавпиних руках нарештi опинився крам, у який вона повiрила. Досi вона мрiяла лише про те, щоб весь свiт обожнював ii, але тепер була готова вiдкинути цю мрiю, аби свiт обожнював ii сир. Їй раптом стало байдуже, з якою неприхованою зневагою iншi тварини споглядали ii, вона була ладна впасти ще нижче в очах мiльйона тварин заради поки що хиткоi нагоди вмовити хоч будь-кого скуштувати малесенький шматочок сиру та пiдтвердити ii правоту. Якби це вдалося, то вiдважна тварина одразу полюбила б ii сир, а значить, у цьому свiтi Мавпа була б уже не самотня. Якщо немае iншого виходу, вона поступиться своею гiднiстю заради чесного iменi сиру.

Згiдно з текстовим повiдомленням вiд Ігуани, компанiя вже заявила про тендер на лiквiдацiю усiх запасiв сиру. Наступного дня Мавпа навмисно не встигла на свiй рейс до Клiвлiнду. Зазвичай на вирiшальнi промоцiйнi заходи вона вдягала рожеву сорочку-поло вiд «Брукс Бразерз» iз двома гудзиками, причому залишала незастебнутим тiльки один, верхнiй. Рожеве поло створювало враження такоi собi пацанки, що залюбки товаришуе з хлопцями, полюбляе спорт i навчаеться у приватнiй школi, де ii, до речi, й привчили нiколи не пiднiмати комiрець. Та сьогоднi ставки були високi, як нiколи, i Мавпа витягла тяжку артилерiю: топ, як вiд нiчноi сорочки, з бретельками завширшки з флос[37 - Зубна нитка.] та облямiвкою значно вище вiд пупка. Щоправда, аби груди стирчали як треба, довелося вбиратися в бюстгальтер з пiдбоем. Щоб показати сир у найвигiднiшому свiтлi, Мавпа була ладна постати перед публiкою хоч у ролi храмовоi весталки, тобто пiти далi, нiж дозволяли собi «Ллевеллiн фудз» за всю свою iсторiю. Анiтрохи не вагаючись, вона пiдхопила свiй складний прилавок, зубочистки та бiлi кубики з утiленою в них нiрваною, що спершу викликае слиновидiлення, а потiм насичуе душу, i подалася до рiдного iй супермаркету. Затуляючи вiвтар, на якому були розкладенi зразки, Мавпа випромiнювала просто таки релiгiйний фанатизм. Вона стояла перед ним, мов борець за вiру, пристрасний i ревний. Просто посеред натовпу в супермаркетi вона намагалася проповiдувати, застерiгати невiрних, насилати прокльони на ворогiв, з чого юрба зробила висновок, що вона таки навiжена: бо хто iсть такий сир, той здатен на будь що. На якийсь час це ii й захистило вiд натовпу… От, якби iй пощастило передати свою любов до сиру хоча б iще однiй-единiй iстотi, iй вистачило б i цього.

«Пiзнати справжню насолоду – це тут! – волала Мавпа. – Щирiсiньке блаженство, – не вгавала вона, – на дурничку!»

Тiльки густий сморiд вiдбив бажання в Качки та Бика тiеi самоi митi схопити ii, задзьобати, взяти на роги – словом, викинути геть iз примiщення; лише Грiзлi, склавши долонi в рупор, обiзвав ii непристойним словом та Папуга додав щодо неi кiлька уiдливих зауважень.

На ii боцi не було нiкого. Вiдстоювати свою твердиню Мавпi доводилося на самотi.

Так, як i ранiше, вона почувала себе командним гравцем з тiею лише розбiжнiстю, що одним-единим.

Далi здiйнявся хаос. Змiтаючи все на своему шляху, наче вихор, невiдомо з якого дива просто на неi помчало стадо пiвнiчних Оленiв, за мить перекинувши i стiл, i все, що на ньому було. Ще за мить на тiй самiй пiдлозi, де лише вчора Мавпа уявляла себе розпростертою у пилу, вона побачила улюблений сир спершу пiд копитами ошалiлих Оленiв, а потiм ще й пiд пазурами Тигра. Тiеi ж митi чиясь могутня долоня зiмкнулась на ii зап’ястку, висмикнула з вихору та й потягла до дверей. Так, то був вiн, не хто iнший, як Горила, а тягнув вiн ii не просто до дверей, а до дверей, що вели до останнiх днiв ii буденноi кар’ери у «Ллевеллiн фудз». Де вночi можна спати. А вдень – вештатися, як увi снi. І навiть сенсу немае хоч будь-коли по-справжньому прокинутись.

Єдиний кубик, що його не спiткала лиха доля, на зуботичцi мiцно тримала сама Мавпа. То був ii меч та ii грааль – вона пiдняла його над головою та повела перед очима у Горили. А потiм щiльно запхала його Горилi якнайдалi до рота. Той одразу ж захлинувся, закашлявся та виплюнув те, що так пiдступно Мавпа поклала йому на язик. Та Мавпа була напоготовi: вона на льоту пiдхопила бiлу вогку грудочку i, склавши долонь човником, затулила Горилi вуста. І поки охопленi панiкою оленi неслися до виходу, Мавпа мiцно притискала свою долоню до його вуст; iхнi погляди зустрiлися, i доки вiн жував, i доки не проковтнув той единий кавалок, вона не зводила з нього очей. Аж поки не вiдчула, як потужнi м’язи могутньоi руки, що досi мiцно тримали ii руку, вiдхиляючи ii, мимоволi слабшають i вiдпускають ii з розумiнням.






Зомбi


То був не хто iнший, як Грифiн Вiлсон: саме вiн запропонував теорiю дееволюцii. Викапаний злий генiй, у класi органiчноi хiмii вiн сидiв позаду мене через два ряди. Так от, вiн то й став першим, хто зазiхнув на Великий стрибок[38 - Великий стрибок уперед – алюзiя на слова Нiла Армстронга, першого землянина, який ступив на Мiсяць, сказавши: «Це маленький крок для людини, але величезний стрибок для людства». Крiм того, економiчна й полiтична кампанiя в Китаi з 1958 по 1960 рiк, нацiлена на змiцнення iндустрiальноi бази й рiзкий пiдйом економiки краiни, яка, одначе, призвела до трагiчних наслiдкiв для китайського народу, зокрема смертi вiд 20 до 40 мiльйонiв осiб.] назад.

Це знають усi, бо водночас iз ним у кабiнетi шкiльноi медсестри, коли вiн i здiйснив цей свiй стрибок, була Триша Джедiнг. Триша якраз лежала тодi за паперовою фiранкою на iншiй кушетцi, удаючи, нiби в неi «критичнi днi», щоб не писати лячну контрольну роботу з перспектив схiдних цивiлiзацiй. Вона сказала, що чула гучне «бiп!», та не придiлила тому належноi уваги. Коли Триша Джедiнг разом iз шкiльною медсестрою знайшли Грифiна Вiлсона на його кушетцi, то вони спочатку вирiшили, що Вiлсон – манекен, якого використовують пiд час тренувань iз серцево-легеневоi реанiмацii (просто кажучи, диханнi рот у рот з непрямим масажем серця). Вiн практично не дихав. І майже не рухався. Вони були вирiшили, що це просто жарт, бо його гаманець усе ще був стиснутий мiж його зубами, а електричнi дроти й досi були приклеенi до обох бокiв його чола. З’ясувалося – нi.

У руках вiн усе ще тримав скриньку завбiльшки зi словник, натискаючи, наче паралiзований, на велику червону кнопку. Усi бачили цю скриньку так часто, що насилу впiзнали, хоча ранiше вона висiла на стiнi шкiльного медкабiнету – то був серцевий дефiбрилятор. Саме так: апарат для надання екстреноi допомоги при раптовiй зупинцi серця, автоматичний зовнiшнiй дефiбрилятор (АЗД)[39 - Американська асоцiацiя кардiологiв (ААК) з 2001 року рекомендуе обов’язково розмiщувати АЗД у громадських мiсцях, таких як аеропорти, вокзали, школи тощо.]. Судячи з усього, Грифiн стягнув його i прочитав iнструкцii. Просто зняв вощений папiр iз клейких деталей i прилiпив електроди до обох скронь. «Вiдлiпив-прилiпив» – ось тобi й лоботомiя «зроби собi сам». Усе аж так просто, що й шiстнадцятирiчний пiдлiток докумекае.

На уроках англiйськоi лiтератури у мiс Чен ми якось вчили «Бути чи не бути»[40 - Початковi слова знаменитого монологу Гамлета в однойменнiй п’есi Шекспiра (Дiя третя, Сцена 1). Бути чи не бути – ось питання./ В чiм бiльше гiдностi: терпiти мовчки/ Важкi удари навiсноi долi/ Чи стати збройно проти моря мук/ І край покласти iм борнею? (Пер. Г. Кочура.)]. Та мiж «буттям» i «небуттям» iснуе велика сiра зона. Можливо, у часи Шекспiра люди мали лише два варiанти. Грифiн же Вiлсон зрозумiв, що академiчнi оцiннi тести SAT[41 - Вступнi iспити до вишiв США не складаються – до них зараховують за результатами випускних шкiльних тестiв SAT.] – то просто брама до тлiнного й лайнового життя. До взяття шлюбу i вступу до коледжу. До сплати податкiв i спроб виховати дитину так, щоб вона не влаштувала стрiлянину в школi. А ще Грифiн Вiлсон зрозумiв, що й наркотики – не лiки. Бо пiсля кожних лiкiв потрiбнi iншi лiки, щоб лiкуватися вiд попереднiх.

Проблема талановитих i обдарованих iнодi полягае в тому, що вони занадто вже розумнi.

Мiй дядечко Генрi твердить, що добрий снiданок важливий, оскiльки мiй мозок, який все ще росте, потребуе поживи. Але чомусь усi мовчать про те, що подеколи той мозок може стати занадто вже мiзковитим.

Ми по сутi – великi тварини, якi в ходi еволюцii розвинулися до того, що здатнi потрошити мушлi й поiдати сирi устрицi. Але тепер вiд нас iще очiкують, аби ми встигали за трьомастами сестрами Кардаш’ян i вiсьмастами братами Болдуiн. Без жартiв, з такими темпами, з якими вони плодяться, Кардаш’яни та Болдуiни[42 - Брати Болдуiн (Алек, Денiел, Вiльям i Стiвен) привабливi й зовнi схожi один на одного. І всi як один стали акторами, чия слава припала на 1990-тi роки. «Сiмейство Кардаш’ян» (англ. Keeping Up with the Kardashians) – американське реалiтi-шоу, в якому знiмалися п’ять сестер.] незабаром витiснять усi iншi людськi рiзновиди. Решта, тобто ми з вами, тiльки глухi кути в еволюцii, на котрi чигае нагода хiба що мигнути й зникнути.

Ранiше Грифiна Вiлсона можна було запитати про що завгодно. Скажiмо: «Хто пiдписав Гентську угоду?» І вiн, подiбно до мультяшного фокусника з телешоу, промовить: «Уважно дивiться, зараз я з капелюха витягну кролика…»[43 - «Пригоди Роккi та Бульвiнкля» – мультфiльм, який виходив на телебаченнi з 1959 по 1964 рiк. Головнi героi – бiлка-летяга Роккi й лось Бульвiнкль. За задумом режисера Андерсона цей мультсерiал – пародiя на популярнi телешоу. Фраза «Гей, Роккi, зараз я витягну кролика…» стала означати «неможливе завдання вiд шефа».] Магiчне слово «абракадабра!» – i будь ласка – тримайте вiдповiдь. На органiчнiй хiмii вiн до знемоги мiг теревенити про теорiю струн[44 - Теорiя струн – напрямок теоретичноi фiзики, що вивчае динамiку взаемодii не точкових часток, а одновимiрних протяжних об’ектiв, так званих квантових струн. Теорiя струн поеднуе в собi iдеi квантовоi механiки i теорii вiдносностi, тому на ii основi, можливо, буде побудована майбутня теорiя квантовоi гравiтацii.], але чого вiн хотiв насправдi, так це бути щасливим. «Щасливим» – це не просто бути «не смутним», а бути щасливим, таким щасливим, яким бувае цуценя. І не сiпатися постiйно то туди то сюди вiд того, що загорiлося якесь там миттеве повiдомлення, або до податкового законодавства внесли якiсь там змiни. Але й помирати вiн також не хотiв. Вiн хотiв i бути, i не бути – причому водночас. Ось таким генiальним першопрохiдцем вiн був.

Завiдувач навчальноi частини змусив Тришу Джедiнг дати слово, що про це не дiзнаеться жодна жива душа, та ви знаете, як воно зазвичай бувае. У шкiльному окрузi боялися наслiдувачiв. Адже сьогоднi цих дефiбриляторiв натикано усюди.

З того дня у кабiнетi медсестри Грифiн Вiлсон здаеться щасливiшим, нiж будь-коли доти. Вiн вiчно гигоче, гигоче понад мiру лунко i з пiдборiддя витирае слину рукавом. Викладачi ж у царинi спецiального навчання[45 - Викладачi у сферi спецiального навчання в промiжнiй школi викладають предмети рiвня середньоi школи розумово чи фiзично упослiдженим дiтям.] плещуть йому в долонi та осипають його похвалами лише за те, що вiн сходить до вбиральнi. Як тут не згадати про подвiйнi стандарти. Решта з нас геть з-пiд шкури пнеться заради якоiсь задрипаноi кар’ери в той час, як Грифiн Вiлсон всеньке життя радiтиме жалюгiдному льодянику й цiпенiтиме в захватi вiд повторiв дитячого серiалу «Скеля Фреглiв»[46 - «Скеля Фреглiв» (англ. Fraggle Rock) – дитячий телевiзiйний серiал, де основнi дiйовi особи – фрегли, ляльки-мапети.]. Якщо ранiше вiн був нещасний, якщо не вигравав геть усi шаховi турнiри, то тепер – iнша справа. Узяти хоча б учорашнiй день: пiд час ранковоi переклички дiстае, значить, Вiлсон свого патика i давай його дрочити. Поки мiсiс Рамiрез нашвидку робила перекличку на лiтери «С» та «Т», народ вiдповiдав «тут» або «присутнiй» занадто мляво, а сам тихо ржав та наводив оком, i не встигла панi Рамiрез кинутися в прохiд мiж рядами, щоб зупинити Грифiна, вiн просто оголосив: «Зараз iз штанiв я витягну кролика!» – i оббризкав спускалкою книжкову шафу, в якiй, проте, нiчого не було, крiм сотнi примiрникiв «Убити пересмiшника».[47 - «Убити пересмiшника» (англ. To Kill a Mockingbird) – роман американськоi письменницi Гарпер Лi, опублiкований 1960 року, класика сучасноi американськоi лiтератури.] І весь цей час вiн без упину заливався смiхом.

Хай i пiсля лоботомii, та Грифiн Вiлсон усе ще залишаеться носiем рiзних крилатих слiв. Замiсть iще одного гризуна науки ми тепер маемо живу легенду й легендарну душу товариства.

До того ж… електрична напруга очистила його обличчя вiд пiдлiткових вугрiв.

З такими результатами хiба посперечаешся?!

Не минуло й тижня пiсля того, коли Грифiн перетворився на зомбi, як Триша Джедiнг пiшла до спортзалу, де опановувала зумбу[48 - Зумба (iсп. Zumba) – танцювальна фiтнес-програма на основi популярних латиноамериканських ритмiв.], i в дiвчачiй роздягальнi зняла дефiбрилятор зi стiни. Пiсля простоi процедури «вiдлiпив – прилiпив» у туалетнiй кабiнцi можна було вже начхати на те, де ii заскочить мiсячне. А от ii найкраща подруга Брi Фiлiпс добралася до дефiбрилятора поруч iз туалетом у крамницi будматерiалiв «Гоум дiпо»[49 - «Гоум д?по» («Хатне сховище»), англ. The Home Depot – американське роздрiбне торгове пiдприемство в галузi будiвництва, будiвельних та побутових товарiв.] й тепер розгулюе вулицею i в сонце, i в дощ… без трусикiв. І йдеться не про потолоч школи. Йдеться про старосту класу та про заводiяку компанii, капiтана нашоi танцювальноi групи пiдтримки. Про найкращу та про найвродливiшу. Про тих, хто завжди був на перших ролях у всiх спортивних командах. Вони добулися до всiх дефiбриляторiв – аж до канадського кордону, i вiдтепер, коли вони грають у футбол, за правилами нiхто вже не стежить. І навiть, коли вони програють усуху, всi завжди всмiхаються i плескають долонею об долоню, даючи одне одному «п’ять».

Вони, як i ранiше, молодi та запальнi, але iм тепер до лампочки, що з ними буде, коли молодечий запал минеться.

З одного боку, це – самогубство, а з другого – нi. Газети реальних цифр не розкриють. Газети самi собi лестять. Хай там як, а сторiнка Триши Джедiнг у «Фейсбуцi» мае ширше коло читачiв, нiж наша щоденна газета. Теж менi «масс-медiа»! Як подивишся на першу сторiнку: усе тобi безробiття та вiйна, i нiхто ж не питаеться: як воно нам вiд того? Мiй дядечко Генрi читае менi статтю про запропонованi змiни до законодавства штату. Влада хоче запровадити десятиденну затримку у виконаннi заявок на продаж усiх серцевих дефiбриляторiв. Говорять про обов’язковi перевiрки бiографiчних даних i про довiдку вiд психiатра, та це ще не закон. Поки що.

Дядько Генрi за снiданком зиркае поверх газети i дбайливо мене вивчае. Вiн утоплюе в мене цей свiй прискiпливий погляд i питае: «Якщо усi твоi друзi плигонуть зi скелi, ти стрибнеш услiд?»

Мiй дядько в мене за маму й тата. Вiн нiколи не визнае, але за краем тiеi скелi е вiльготне та зручне життя. І на все життя перепустки для паркування iнвалiдiв. Дядечко Генрi не розумiе, що всi моi друзi вже плигонули.

Дехто називае моiх друзiв «iнвалiдами», хоча полiтично коректнiше було б iх назвати «iнакше валiдними», адже вони придатнi до багатьох справ. І навiть бiльше, нiж будь-коли. У них молодi та гарячi тiла i розум малоi дитини. Вiд обох свiтiв iм перепало найкраще.

Так, ЛеКвiша Джеферсон пiд час уроку з основ теслярськоi справи встромила свого язика всередину Ганни Фейнерман, змусивши ту вищати та звиватися, притулившись до свердлильного верстата. А Лора Лiн Маршал? Вона в усiх на очах вiдсмоктала у Френка Рендолфа просто посеред заняття з мiжнародноi кухнi. Усе iхне причандалля було виставлене на показ, i хоч фалафель у них пiдгорiв, та кримiналу нiхто з цього не робив.

Пiсля натискання на червону кнопку дефiбрилятора ця особа, так би мовити, наражаеться на певнi наслiдки, та страждання iй невiдоме. Пiсля такоi «кнопочноi» лоботомii пiдлiтковi навiть i вбивство так зiйде з рук.

Пiд час самостiйноi роботи я взяв i запитав у Бориса Деклана, чи це боляче. Вiн сидiв у iдальнi зi свiжими червоними опiками обабiч лоба. Штани його були спущенi до колiн. Я запитав його, чи був удар струмом болiсним, але вiн не вiдповiв. Точнiше, вiдповiв, але не вiдразу. Його вiдповiдь полягала в тому, що вiн витяг пальцi з дупи i глибокодумно iх обнюхав. А вiн же ще торiк був королем балу серед учнiв передостаннього класу!

Та багато в чому вiн тепер крутiший, нiж був колись. З голою дупою посеред кафетерiю вiн простягае менi палець, пропонуе його понюхати, але я кажу йому: «Нi, дякую».

Вiн дав менi зрозумiти, що нiчого не пам’ятае. Борис Деклан усмiхаеться нехлюйською дебiльною посмiшкою. Вiн постукуе брудним кiнчиком пальця по слiду опiку на скронi. І тим самим нечистим пальцем вiн кудись тицяе, намагаючись привернути до чогось мою увагу. Вiн вказуе на стiну за моею спиною, на плакат шкiльного психолога, де на тлi волошкового неба махають крилами бiлi птахи. А пiд птахами напис у романтичному стилi: «Справжне щастя – справа випадку». Шкiльне керiвництво вивiсило цей плакат, щоби приховати пляму на тому мiсцi, де ранiше висiв дефiбрилятор.

І тепер цiлком зрозумiло, що хоч би де Борис Деклан завершив свое життя – це буде доречне мiсце. Вiн вже живе в Нiрванi мозковоi травми. І в шкiльному окрузi мали цiлковиту рацiю щодо сили-силенноi наслiдувачiв.

При всiй повазi до Ісуса Христа, боюся, що лагiднi не успадкують землi[50 - Євангелiя вiд Матвiя 5:5: «Блаженнi лагiднi, бо землю вспадкують вони».]. Якщо судити з реалiтi-шоу, то все до рук прибирають горлодери. І я кажу: нехай! Цi Кардаш’яни та Болдуiни наче якiсь iнвазивнi види[51 - Інвазiйнi (iнвазивнi) види – види зi значною здатнiстю до експансii, якi розповсюджуються природним шляхом або за допомогою людини й становлять значну загрозу для флори й фауни певних екосистем, конкуруючи з автохтонними видами за екологiчнi нiшi, а також спричиняючи загибель мiсцевих видiв…]. Наче кудзу[52 - Кудзу (Pueraria lobata) – волокниста харчова, лiкарська i кормова рослина, що на пiвднi США використовувалася для запобiгання ерозii грунтiв; наразi – вельми поширений бур’ян.] чи дрейсена рiчкова[53 - Дрейсена рiчко`ва (Dreissena polymorpha) – поширений вид двостулкових молюскiв родини тригранкових (Dreissenidae), який зустрiчаеться у прiсних i солонуватих водах басейнiв Чорного й Каспiйського морiв. Є розселенцем у Пiвнiчнiй Америцi, Великiй Британii, краiнах Захiдноi Європи. Завдае значноi шкоди, заселяючи гiдротехнiчнi споруди, труби, а також чiпляючись до водних рослин i тварин.]. Що ж, нехай вони борсаються та б’ються за панування над цим потворним реальним свiтом.

Протягом тривалого часу я слухав свого дядечка й не рипався стрибати. Та зараз я щось не певен. У газетах попереджають про загрозу терористичних нападiв у виглядi листiв iз сибiрською виразкою, повiдомляють про смертельно небезпечнi новi штами вiрусiв та бактерiй, що викликають менiнгiт, а едина втiха, яку вони можуть запропонувати, це купони зi знижкою на 20 центiв на дезодорант для усунення неприемних запахiв пiд пахвами.

Не мати нiяких турбот, анiякого жалю – це доволi спокусливо. Стiльки крутих дiток з моеi школи обрали за краще пiдсмажити власнi мiзки, що здаеться – залишилися тiльки невдахи. Лише невдахи та придурки вiд природи. Ситуацiя настiльки жахлива, що я став безперечним кандидатом на те, щоб виступити з прощальною промовою на випускних урочистостях. Ось, власне, чому дядечко Генрi вiдправляе мене куди подалi. Гадае, що, переселивши мене до Твiн-Фолс, зможе вiдвернути неминуче.

Отож, ми сидимо в аеропорту i чекаемо бiля брами, коли оголосять посадку на наш рейс. Я вiдпрошуюся до туалету. У чоловiчiй вбиральнi вдаю нiби мию руки, щоб глянути на себе у дзеркало. Мiй дядечко якось запитав мене, чому я так часто дивлюсь у свiчадо, i я вiдповiв йому, що не так з фанаберii, як з ностальгii. Кожне люстро демонструе менi ту дещицю, що зосталася вiд батькiв.

Я треную усмiшку своеi мами. Зазвичай люди не тренують свого усмiху посмiшки в достатнiй мiрi, тому коли бiльшостi необхiдно удавати щасливий вигляд, вони нiкого не можуть пошити в дурнi. Я муштрую свою усмiшку повсюдно, адже ось воно що: це ж мiй квиток до славного щасливого майбуття, до роботи у фастфудi. На вiдмiну вiд прiсного життя всесвiтньо вiдомого архiтектора чи кардiохiрурга.

Вимальовуючись над моiм плечем, зовсiм трохи позаду мене, неначе хмаринка з текстом моiх думок на сторiнцi комiксу, вiддзеркалюеться вiн – серцевий дефiбрилятор! Установлений на стiнi вiдразу за моею спиною, вкладений у металевий контейнер за скляною заслiнкою: щойно вiдкриеш – ввiмкнуться сигнали тривоги й заблимае червоне проблискове свiтло. Напис трохи вище вiд контейнера «AED»[54 - AED – Automated External Defibrillator (автоматичний зовнiшнiй дефiбрилятор – АЗД).] i знак – блискавка, що вражае символ серця. Металевий контейнер схожий на кiношну вiтрину, в якiй тримають королiвськi прикраси в якiйсь голлiвудськiй стрiчцi про пограбування столiття.

Вiдкриваючи контейнер, я автоматично запускаю сигнал тривоги i вмикаю проблискове червоне свiтло. Швидко, перш нiж прибiжить якийсь герой-рятiвник, я влiтаю з дефiбрилятором до туалетноi кабiнки для iнвалiдiв. Сидячи на унiтазi, я прикидаю, як вiдкрити контейнер. На його кришцi надруковано iнструкцii: англiйською, iспанською, французькою та ще й картинки намальовано, як у комiксах. «Дурньобезпечно» – аякже! Якщо забаритися, ця опцiя зникне. Невдовзi дефiбрилятори замикатимуть на ключ, а коли вони будуть вилученi з вiдкритого доступу, то залишаться хiба що в парамедикiв «швидкоi».

Ось воно, у моiх руках, – мое безмежне дитинство. Моя особиста «Машина Блаженства».

Моi руки розумнiшi за iншi частини мого тiла. Моi пальцi знають, як просто зняти папiр з електродiв i приклеiти iх до моiх скронь. Моi вуха знають, як розпiзнати голосне «бiп!», яке означае, що пристрiй повнiстю заряджений.

Моi великi пальцi знають, що краще. Вони шмигляють по великiй червонiй кнопцi. Начебто, це – вiдеогра. Немовби кнопка, у яку президенту досить тицьнути, щоб спалахнула ядерна вiйна. Одне лише «тиць» – i тому свiту, котрий я знаю, гаплик. Розпочнеться нова реальнiсть.

Бути чи не бути. Найбiльшим Божим даром тваринам е те, що iм не треба робити вибiр.

Щоразу, коли я розгортаю газету, мене негайно нудить. А пройде лише якихось десять секунд, i я не буду бiльше вмiти читати. А ще лiпше те, що менi воно буде по барабану. Бо я не знатиму нi про глобальнi клiматичнi змiни, нi про рак, нi про масовi вбивства, нi про атипову пневмонiю, нi про деградацiю екосистем, нi про релiгiйнi конфлiкти.

Аж ось по системi оповiщення аеропорту викликають мое iм’я. Що ж, навiть свое iм’я я бiльше знати не буду.

Перш нiж я себе зiтру, я уявляю дядечка Генрi бiля брами з посадковим талоном в руцi. Вiн заслуговуе на краще, нiж оце. Вiн мае знати, що його провини тут нема. Тому з електродами, приклееними до чола, я виношу з туалету дефiбрилятор i йду головною залою аеропорту до ворiт. Униз вiд скронь, наче тонкi, бiлi кiски, спадають витки електричного дроту. А перед собою на витягнутих руках я несу блок живлення, неначе той терорист-смертник, який ось-ось збираеться висадити в повiтря всi пункти власного IQ[55 - Коефiцiент розумового розвитку.].

Побачивши мене, бiзнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на вiдпочинок, розкривають широко руки i завертають своiх дiтей в iнший бiк. Якийсь хлопець вважае себе за героя. І тому вiн бадьоро горлае: «Усе буде добре!» Вiн менi каже: «У тебе е все, заради чого варто жити».

Хоча ми обое розумiемо, що вiн – пустобрех.

Мое обличчя упрiвае так сильно, що електроди можуть зiсковзнути. Це – мiй останнiй шанс сказати все, що у мене накипiло, i я, коли всi на мене наводять оком, мушу вiдкритися: а я не знаю, чи щасливий це кiнець. І я не знаю, як усе владнати. Дверi в головну залу вiдчиняються, i до неi вриваються бiйцi служби внутрiшньоi безпеки. А я вiдчуваю себе одним з тих ченцiв-буддистiв у Тибетi чи де ще там, який розплескуе на себе бензин, а потiм перевiряе, чи запальничка на дiлi працюе. Як незручно буде вимоклому в бензинi просити сiрника у випадкового перехожого, тим бiльше що сьогоднi так мало людей палить. Я зараз посерединi головноi зали аеропорту, i з мене капае не бензин, а пiт. Пiт заливае очi, а думки моi рояться без ладу, одна збивае iншу.

Тут негадано з’являеться мiй дядечко, хапае мене за руку i каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собi, ти зробиш боляче менi». Вiн стискае мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедiя. Я кажу: «Я буду любити тебе i далi, дядьку Генрi… Просто не знатиму, хто ти».

У головi моi останнi думки, то – молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повнiстю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кiлькома сотнями незнайомцiв вимовив слово «любов». Ба гiрше, я сказав це своему дядьковi. І свою провину я нiколи виправити вже не зможу.

Бiльшiсть людей, замiсть прийти менi на допомогу, дiстають своi телефони i давай знiмати вiдео. Усi борюкаються за найкращий ракурс. Це дещо менi нагадуе. Нагадуе менi вечiрки на днi народження i на Рiздво. Тисячi спогадiв пролiтають передi мною востанне, i це те дещо, що я також не передбачив. Менi не шкода, що я втрачу освiту. Менi не шкода, що я забуду власне iм’я. Та менi бракуватиме однiеi малоi дещицi: того, що я пам’ятаю про батькiв.

Очей моеi мами, носа та лоба татка – iх уже немае, а якщо i е – то лише в рисах мого обличчя. І менi боляче вiд думки, що бiльше iхнi риси я не впiзнаватиму в собi. Натисни я кнопку – i вважатиму свое вiдображення тiльки своiм.

Дядечко Генрi повторюе: «Якщо ти зробиш боляче собi, ти зробиш боляче менi». Я кажу: «Я все одно зостануся твоiм небожем, просто бiльше про це не знатиму».

З доброго дива пiдходить до нас якась панi й хапае дядька Генрi пiд iншу руку. І ця нова особа каже: «Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi». Хтозна-хто iнший хапае за руку цю панi, а хтось своею чергою вхоплюе i цього когось зi словами: «Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi». Незнайомi мiж собою люди простягають руки i хапають незнайомцiв, утворюючи вервечки та ланцюжки, аж поки ми всi не стаемо з’еднанi. Неначе ми молекули, що кристалiзуються в розчин у класi органiчноi хiмii. Кожен тримаеться за когось, i всi тримаються за всiх, i iхнi голоси повторюють той самий вигук: «Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi… Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi…».

Цi слова утворюють повiльнi хвилi. Як пiд час рапiди, iхнiй вiдгомiн поволi вiддаляеться вiд мене, розносячись угору i долi по головнiй залi в обидва боки. Кожна особа бере за руку iншу, яка бере за руку третю, котра вже тримае за руку мого дядька, який тримае мене за руку. Все так i вiдбуваеться. Звучить банально, але це лише тому, що слова роблять зужитим усе справжне. Тому що слова повсякчас спотворюють те, що ви намагаетеся сказати.

Голоси iнших людей, в iнших мiсцях, зовсiм незнайомi, що розмовляють по телефону, спостерiгають через вiдеокамери, цi далекi голоси говорять: «Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi». І якийсь пацан встае з каси в Der Wiener Schnitzel[56 - Wienerschnitzel – американська мережа ресторанiв фастфуд (заснована 1961 року (як «Der Wienerschnitzel»), яка спецiалiзуеться на хот-догах. У ресторанах цiеi мережi насправдi не подають вiденський шнiцель.], iде до ресторанного подвiр’я i хапае за руку геть незнайому людину з вигуком: «Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi». І тi парубки, що начиняють тортiлью всякою пряною всячиною в кафе швидкого приготування «Тако Белл», i тi, що збивають вершки в кав’ярнi «Старбакс», усi вони припиняють свою роботу й беруться за руки з кимось, з’еднаним зi мною ланцюжком через цей велетенський натовп, i вони промовляють цi слова також. І тiльки коли я думаю, що все це мае вже закiнчитися, i всi мусять вiдпустити одне одного, i розлетiтись у своiх справах хто куди, позаяк усе зупинилося, через те що люди тримають одне одного за руки; навiть прямуючи через рамку металошукача в аеропорту, вони тримаються за руки, саме у цей час ведучий новин на CNN[57 - Сi-Ен-Ен, або CNN – одна з провiдних телерадiокомпанiй свiту.], на екранах телевiзорiв, установлених високо на стелi, прикладае палець до вуха, буцiмто, щоб краще чути, i навiть вiн каже: «Екстрене повiдомлення з мiсця подii». Вiн виглядае дещо знiяковiлим, либонь, читаючи якийсь текст iз дисплея телепромптера, i вiн каже: «Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi». І перекривають його голос голоси полiтологiв на Fox News[58 - Fox News (Фокс-Ньюз-Ченел, скорочено FNC або Fox News) – основний iнформацiйний канал у США.] i кольоровi коментатори на ESPN[59 - ESPN (Entertainment and Sports Programming Network) – американський кабельний спортивний телевiзiйний канал.], i всi вони кажуть одне.

На екранах телевiзорiв показують, як люди надворi, на парковках i в зонах примусовоi евакуацii тримаються за руки. Утворюють зв’язки. Люди завантажують одне одному вiдео, люди, що стоять за кiлька миль, але й досi пiд’еднанi до мене.

І крiзь потрiскування вiд атмосферних перешкод чути голоси з переносних рацiй служби нацiональноi безпеки: «Якщо ви зробите боляче собi, то зробите боляче й менi. Як чути? Прийом».

На цей момент у цiлому свiтi немае аж такого великого дефiбрилятора, щоб вивести з ладу всi нашi мiзки. А так, врештi-решт, ми просто будемо змушенi повiдпускати руки, але ще якусь мить ми тримаемося мiцно одне одного, намагаючись зробити так, щоб цей зв’язок тривав довiку. І якщо ця неможлива рiч спрацюе, тодi хто знае: що ще можливо? І дiвчина iз закусочноi «Бургер Кiнг» репетуе: «Я надто вже боюся!». І хлопець iз фастфуду «Джек-iн-зе-Бокс» кричить: «Я увесь час боюся!». І всi iншi кивають головами. І я – теж.

На довершення, чути голос над усiма iншими голосами: «Увага!». Вiн лунае згори: «Прошу, будь ласка, уваги». Це – голос жiнки. Голос тiеi панi, яка викликае людей через гучномовцi й наказуе iм узяти слухавку бiлого телефона персонального радiовиклику. Всi слухають, i в аеропорту западае тиша.

«Хай хто б ви були, ви повиннi знати …», – каже голос панi з бiлоi слухавки персонального радiовиклику. Всi слухають, тому що всi думають, що вона говорить особисто з ними. З тисячi динамiкiв вона заспiвуе. З ii голосом, вона спiвае так, як спiвае пташка. Та не папуга, i не крук Едгара Алана По, який каркае англiйською. Цей спiв – це трелi та рулади, що iх неначе виводить кенар; звуки занадто неможливi для того, щоб у горлi гуртуватися в дiеслова та iменнi частини мови. Цим спiвом ми можемо впиватися, не розумiючи його. І можемо його обожнювати, не вiдаючи, що вiн означае. Цей спiв, котрий переноситься як телефонами, так i телебаченням, лунае одночасно для всiх нас, усiх у цьому свiтi. Цей голос до того божественний, що просто ллеться на нас вiдкiлясь зверху.

Бiльше того… цей голос огортае все довкола, не залишаючи жодного мiсця для страху. Їi пiсня перетворюе всi нашi вуха на едине вухо.

Та це ще не зовсiм кiнець. На кожному телеекранi – я, i я упрiваю аж так сильно, що один електрод повiльно зiсковзуе з моеi скронi. Це, поза всяким сумнiвом, не той щасливий фiнал, який я собi уявляв, але порiвняно з тим, з чого почалася ця iсторiя: з Грифiна Вiлсона у кабiнетi медсестри з гаманцем у зубах, наче з пiстолетом… утiм, для початку iсторii згодиться.






Невдаха


Це шоу геть не змiнилося вiдтодi, як ти лежав удома з високою температурою й увесь день дивився телевiзор.

Це не «Сторгуймося». Це не «Колесо Фортуни». Тут ти не побачиш Монтi Голла, це не передача з Петом Сейджеком[60 - Monty Hall (р. н. 1927) – американський телеведучий вiкторини «Сторгуймося» («Let’s Make a Deal»), на прикладi якоi виникла вiдома задача теорii ймовiрностi – Парадокс Монтi Голла; також отримав премiю «Еммi» в номiнацii «Видатний ведучий iгрового шоу». Pat Sajak (р.н.1946) – американський телеведучий вiкторини «Колесо Фортуни» («Wheel of Fortune»), аналогом якоi в краiнах СНД стало шоу «Поле чудес».]. Це iнше шоу, в якому гучний, дзвiнкий голос викликае тебе з аудиторii на iм’я й каже: «Спускайтеся на сцену, ви – наступний учасник», i якщо ти вгадаеш вартiсть упаковки пiвфабрикатiв «Райс-е-ронi», то виграеш тижневу поiздку до Парижа.

Оте шоу. І приз нiколи не буде чимось корисним, як то пристойний одяг, музика чи пиво. Призом завжди буде якийсь пилосмок або пральна машина, i ти б зрадiв такому виграшу, якби був, скажiмо, домогосподаркою.

Зараз «пiковий тиждень», i за традицiею всi охочi вступити до органiзацii грецьких лiтер «Дзета дельта»[61 - Органiзацii грецьких лiтер – студентськi об’еднання при коледжах i унiверситетах США й Канади, так званi «братства» й «сестринства», назви яких зазвичай складають двi-три грецькi лiтери. «Пiковий тиждень» («Rush week») – перiод, коли потенцiйнi новобранцi знайомляться один з одним i проходять випробування.] замовляють собi великий шкiльний автобус i iдуть на якусь телестудiю, аби взяти участь у цiй вiкторинi. За правилами, всi дзета-дельти мають бути вдягненi в однаковi червонi футболки, на яких методом шовкографii надрукованi чорнi грецькi лiтери дзета, дельта й омега. Спершу треба прийняти марочку «Привiт, кицю»[62 - «Hello Kitty» – персонаж японськоi поп-культури, маленьке бiле кошеня з рожевим бантиком, яке стало вiдомим брендом i героем мульт-серiалiв i вiдео-iгор. Інколи амфетамiни й галюциногени насправдi виготовляються у виглядi рожевих таблеток iз зображенням цього кошеня й мають вiдповiдну назву.], може, пiв-марки, а тодi чекати на спалах. Вона схожа на звичайнi паперовi марочки з надписом «Привiт, кицю», i ii треба розсмоктувати й ковтати, тiльки насправдi це марка з «кислотою».

Ось, що вiдбуваеться: дзета-дельти розсаджуються такою собi червоною латкою посеред аудиторii, а тодi кричать i верещать, аби потрапити в телевiзор. Це вам не «Гамма-стегно-згама». Це вам не «Лямбда-безноса-лярва». Це «Дзета дельта», всi хочуть бути на iхньому мiсцi.

Як подiе кислота – чи в тебе зiрве дах, чи ти покiнчиш життя самогубством, чи з’iси когось живцем, – нiхто тобi не скаже.

Так повелося.

Вiдтодi як у далекому дитинствi тебе била лихоманка, вибiр учасникiв цiеi вiкторини не змiнюеться – дзвiнкий голос обов’язково викличе якогось морпiха США в параднiй формi з латунними гудзиками. Там завжди буде чиясь стара бабця в спортивному светрi. Завжди буде iммiгрант з якогось далекого краю, що ти не розбереш i половини того, що вiн говорить. Завжди буде якийсь фiзик-ядерник зi здоровим черевом i нагрудною кишенею сорочки, повною кулькових ручок.

Саме такою ти й запам’ятав цю гру, тiльки тепер ти вже дорослий… i всi дзета-дельти починають на тебе верещати. Вони мружаться й так голосно верещать, що аж очi рiже. Вони перетворюються на суцiльнi червонi футболки й роззявленi роти. Їхнi руки випихають тебе з мiсця, проштовхують у прохiд мiж рядами. Дзвiнкий голос вимовляе твое iм’я й наказуе спускатися на сцену. Ти – наступний учасник.

У ротi лежить «Привiт, кицю», на смак – як рожева жувальна гумка. Це та сама «Привiт, кицю», ходовий товар, без усiлякого полуничного чи шоколадного присмаку, як бувае, коли чийсь брат «варить» ночами в природознавчому корпусi, де працюе прибиральником. Потiм паперова марка застрягае в горлi, тiльки тобi не хочеться ремигати на телебаченнi, а тим паче назавжди залишитися таким на вiдеозаписi, що його передивлятимуться незнайомцi.

Усi глядачi повертають голови, аби подивитися, як ти, спотикаючись, сунеш униз проходом у своiй червонiй футболцi. Усi телекамери беруть тебе крупним планом. Усi плескають – так само, як у твоiх спогадах. Вогнi – яскравi, мов у Лас-Вегасi, – освiтлюють кожен предмет на сценi. Це щось новеньке, хоча ти вже мiльйони й трильйони разiв бачив, як воно вiдбуваеться, тож просто на автоматi займаеш вiльний стiл поруч iз морпiхом.

Ведучий цього шоу, який у жодному разi не е Алексом Требеком[63 - Alex Trebek (р. н. 1940) – американський актор i телеведучий популярних розважальних програм, як то «Ризикуй!» («Jeopardy!»), лауреат премii «Еммi».], змахуе рукою, i цiлий сектор сцени починае рухатися. Це не землетрус, але цiлiсiнька стiна вiдкочуеться вбiк на невидимих колесах, повсюди спалахують вогнi, швидко спалахують – блим-блим-блим, навiть швидше, нiж людина встигне це вимовити. І ця здоровенна стiна в глибинi сцени вiдкочуеться вбiк, а з-за неi виходжае велетенська манекенниця, на ii обтислiй сукнi блищать мiльйони й трильйони страз, i вона змахуе довгою худою рукою та вказуе на стiл з вiсьмома стiльцями, що його можна побачити в чиiсь вiтальнi на День подяки – з великою печеною iндичкою, ямсом i таким iншим. Талiя манекенницi – в обхватi вона не товща за твою шию. Кожна ii цицька – розмiром iз твою голову. Кругом спалахують отi лас-вегаськi вогнi. Лункий голос розповiдае, хто виготовив цей стiл i з якого дерева. Вiн називае його роздрiбну цiну.

Ось що треба робити, щоби виграти. Ведучий пiднiмае маленьку коробочку. Немов фокусник, вiн показуе глядачам, що пiд нею… а там лежить цiла хлiбина, у своему натуральному виглядi. Такий вигляд мае хлiб до того, як iз нього приготують щось iстiвне, як то сендвiч або французький тост. Просто хлiбина, цiла й непорiзана, як ii купляе твоя матуся на фермi, чи де там ростуть отi буханцi.

Стiл зi стiльцями швидко й легко стануть твоiми, якщо ти вгадаеш цiну тоi великоi хлiбини.

Позаду тебе всi дзета-дельти згуртовуються, притискаються одне до одного своiми червоними футболками, i тепер вони скидаються на велетенську червону зморшку посеред аудиторii глядачiв. Вони навiть не дивляться на тебе, iх волосся сплiтаеться помiж собою, утворюючи велику волохату серцевину. Здаеться, минае цiла вiчнiсть, а тодi в тебе дзвонить телефон i дзета-дельти кажуть, яку ставку слiд робити.

І весь цей час хлiбина просто лежить на своему мiсцi. Вона вкрита брунатною кiрочкою. Лункий голос повiдомляе, що вона начинена десятьма життево важливими вiтамiнами й мiнералами.

Ведучий цiеi вiкторини – древнiй, вiн дивиться на тебе так, наче нiколи в своему життi не бачив телефонiв. А тодi вiн питае:

– То яка ваша ставка?

– Вiсiм баксiв? – вiдповiдаеш ти.

Судячи з виразу обличчя староi бабцi, треба викликати бригаду «швидкоi», бо в неi стався серцевий напад. З-пiд одного рукава звисае побгана серветка «Клiнекс», схожа на бiлу, трiпотливу набивку, i бабця починае скидатися на пожмакане м’яке ведмежа, що його надто сильно любили.

Намагаючись переграти тебе за допомогою якоiсь блискучоi стратегii, морпiх, отой виродок, вiн каже:

– Дев’ять доларiв.

Тодi його намагаеться переграти фiзик-ядерник i каже:

– Десять. Десять доларiв.

Мабуть, то було якесь пiдступне питання, бо стара бабця каже:

– Один долар i дев’яносто дев’ять центiв.

А тодi вдаряе гучна музика, i вогнi знову починають спалахувати. Ведучий витягае бабцю до себе на сцену, а вона плаче й грае в таку гру, де треба кидати тенiсний м’ячик, аби забрати додому диван або бiльярдний стiл. Обличчя бабцi таке само зiбгане й пожмакане, як той «Клiнекс», що вона дiстае з рукава свого спортивного светра. Лункий голос викликае на ii мiсце iншу бабцю, i вся ця вiкторина несеться далi.

У наступному раундi тобi треба вгадати цiну кiлькох картоплин, тiльки то справжня, цiла, жива картопля, яка ще не перетворилася на iжу, вона в тому самому виглядi, в якому ii дiстають вiд шахтарiв, або хто там копае картоплю в Ірландii, чи Іллiнойсi, чи якомусь такому мiсцi, що починаеться на «І». Із неi ще навiть не нарiзали чiпсiв або картоплi-фрi.

Якщо ти правильно вгадаеш, то отримаеш великий годинник у дерев’янiй коробцi, схожiй на домовину Дракули, що ii поставили вертикально, тiльки всерединi неi б’ють церковнi дзвони, якi позначають час. Твоя мама, яка висить iз тобою на телефонi, називае його дiдусевим годинником. Ти знiмаеш його на вiдео, показуеш мамi, а вона каже, що годинник копiйчаний.

Ти стоiш на сценi серед телекамер i вогнiв, дзета-дельти нiяк не можуть тобi додзвонитися, а ти притискаеш слухавку до грудей i кажеш:

– Моя мама питае, чи немае у вас бiльш пристойного призу, що його можна буде виграти?

Ти показуеш мамi вiдео з картоплинами, а вона цiкавиться, в якому магазинi iх купив той древнiй ведучий – у «Ей-енд-пi» чи «Сейфвеi».

Тодi ти швиденько набираеш свого тата, а вiн питае про суму податку до сплати.

Мабуть, вся справа в «Привiт, кицю», але циферблат того великого годинника Дракули починае на тебе супитися. Наче в нього були потаемнi, прихованi очi, а тепер повiки розчахнулися, а ще показалися зуби, i ти чуеш, як усерединi тоi дерев’яноi коробки повзають мiльйони й трильйони велетенських, живих тарганiв. Шкiра всiх тих манекенниць стае восковою, iх обличчя всмiхаються, але очi нiкуди не дивляться.

Ти називаеш цiну, яку тобi пiдказуе мама. Морпiх каже на долар бiльше. Фiзик-ядерник каже на долар бiльше, нiж морпiх. Але в цьому раундi виграеш саме ти.

Картоплини розплющують своi маленькi оченята.

Тiльки тепер тобi треба вгадати цiну якогось цiльно-коров’ячого молока в пакетi, тобто в такому виглядi, яким воно потрапляе до тебе в холодильник. Треба вгадати вартiсть упаковки пластiвцiв на снiданок, яку ти можеш знайти в своiй кухоннiй шафi. А потiм з’являеться гiгантська порцiя чистоi солi, якою вона приходить до нас iз океану, тiльки в дiжцi, але в тiй порцii бiльше солi, нiж ти з’iси за все свое життя. Досить, аби змазати вiнця бокалiв для мiльйонiв i трильйонiв маргарит.

Усi дзета-дельти пишуть тобi смс-ки, немов подурiли. Вхiднi повiдомлення накопичуються.

Потiм з’являються яйця, якими вони бувають на Великдень, тiльки чисто-бiлi й укладенi в спецiальну картонку. Усенький, повний набiр iз дванадцяти штук. Дуже мiнiмалiстичнi яйця, начисто бiлi… такi бiлi, що на них можна вiчно дивитися, проте тобi одразу ж треба вгадувати цiну великоi пляшки, в яку немов налили жовтий шампунь, тiльки якийсь бридкий, i назвали його олiею, що бозна для чого використовуеться, а потiм треба обрати правильну вартiсть якогось замороженого продукту.

Ти прикриваеш долонею очi, аби хоч щось роздивитися крiзь свiтло прожекторiв, i всi дзета-дельти губляться в тому сяйвi. Ти тiльки й чуеш, як вони викрикують рiзнi цiни. П’ятдесят тисяч доларiв. Мiльйон. Десять тисяч. Якiсь недоумки викрикують якiсь цифри.

Неначе телестудiя перетворилася на якiсь темнi джунглi, а люди стали якимись мавпами, що кричать своiми мавпячими голосами.

Ти вiдчуваеш у себе в ротi кутнi зуби, i вони так сильно труться один об одного, що ти вiдчуваеш смак гарячого металу зi штифтiв, отого срiбла, що плавиться в заднiх зубах. Тимчасом з-пiд пахви й до лiктя стiкають краплi поту, а твоя футболка «Дзета дельта» стала червоно-чорною по боках. Присмак розплавленого срiбла й рожевоi жувальноi гумки. Це апное сну, тiльки вдень, i ти маеш нагадувати собi зробити наступний вдих… i наступний вдих… а елiтнi манекенницi походжають на своiх блискучих високих пiдборах i намагаються спокусити публiку на мiкрохвильову пiч, спокусити ii на бiгову дорiжку, поки ти витрiщаешся на них, силуючись збагнути, чи насправдi вони такi привабливi. Тобi доводиться крутити якусь штуковину, аби вона оберталася по колу. Тобi доводиться зiставляти цiлу купу якихось картинок, аби вони iдеально пасували одна до одноi. Ти почуваешся бiлим пацюком iз курсу основ поведiнковоi психологii № 201, i тебе змушують вгадувати, яка бляшанка печеноi квасолi коштуе бiльше за iншу. І весь цей гармидер – тiльки заради того, щоби отримати чортопхайку для стрижки морiжка.

Завдяки тому, що мама пiдказуе цiни, ти виграеш якусь рiч, що ii можна поставити тiльки в кiмнатi, запнутiй вiнiлом, який легко миеться, не вимагае особливого догляду та стiйкий до утворення плям. Ти виграеш один iз тих сертифiкатiв на довiчну вiдпустку для всiеi родини, вiд якоi ваше життя сповниться щастя й радостi. Ти виграеш чудасiю, на якiй вiд руки накресленi магiчнi закляття Старого Свiту, що ii випустили до нещодавньоi прем’ери якогось епiчного блокбастера.

Усе так само, як у дитинствi, коли ти лежав iз високою температурою, коли серце того маленького хлопчика калатало, коли тобi переймало подих вiд однiеi думки про те, що хтось може забрати до себе додому електричний орган. Хоч як би зле тобi було, ти дивився ту вiкторину, поки лихоманка не спадала. Усi тi слiпучi вогнi та садовi меблi – вiд них ти начебто краще почувався. Якимсь чином ти одужував, зцiлювався через них.

Здаеться, минула цiла вiчнiсть, але ти виграв усi раунди й пробив собi дорогу у Фiнал.

А там – лише ти й стара бабця в тому самому спортивному светрi, просто чиясь звичайнiсiнька бабця, але вона пережила свiтовi вiйни та ядернi бомби, вона, певно, бачила, як перестрiляли всiх Кеннедi й самого Абрагама Лiнкольна, а тепер вона пiдстрибуе, стае на носочки своiх тенiсних капцiв, плескае в своi старечi долонi в оточеннi елiтних манекенниць i слiпучих вогнiв, поки лункий голос провiщае iй виграш у виглядi спортивного автомобiля, телевiзора з широким екраном i хутряноi шуби до п’ят.

Мабуть, справа в «кислотi», але тобi здаеться, що все це якось неправильно.

Типу, якщо ти проживеш таке собi нудне життя й знатимеш цiну «Райс-е-ронi» або сосисок для хот-догiв, то твоiм головним призом мае стати тиждень проживання в якомусь лондонському готелi? Або ти отримуеш квитки на лiтак до Рима. До Рима, типу, в Італii. Ти забиваеш собi повну голову буденним непотребом, а в нагороду тобi дiстаеться снiгохiд iз рук велетенськоi манекенницi?

Якби на цiй вiкторинi дiйсно хотiли з’ясувати, який ти розумний, то треба було б питати про те, скiльки калорiй у звичайному бейглi з цибулькою та сиром «чеддер». Нумо, питайте, скiльки коштуе хвилина розмови у твого мобiльного оператора в будь-який час доби. Питайте про розмiр штрафу, який доводиться платити, якщо ти перевищив обмеження швидкостi на цiлих тридцять миль на годину. Питайте про вартiсть квиткiв в обидва кiнцi, аби з’iздити на веснянi канiкули до Кабо[64 - Кабо-Сан-Лукас – один iз найбiльш популярних морських курортiв на пiвднi Мексики.]. Точно, до останнього пеннi, ти зможеш назвати вартiсть пристойних мiсць на ювiлейному концертi «Пенiк-ет-зе-дiско»[65 - «Panic! at the Disco» – альтернативний американський рок-гурт (поп-панк, електронiка, iндi), який утворився 2005 року.].

У тебе треба питати цiну коктейлю «Лонг-Айленд-айс-тi». Або скiльки Марша Сендерс заплатила за аборт. Нехай питають про дорогi лiки проти герпесу, якi ти приймаеш i не хочеш, аби про це дiзналися батьки. Нехай питають про цiну пiдручника з iсторii европейського мистецтва, яка становить триста баксiв, – та всралися менi такi книжки.

Нехай питають, чого тебе так гальмуе та марочка «Привiт, кицю».

Бабця в спортивному светрi ставить на свiй лот якусь помiрну суму. І, як завжди, цi цифри висвiтлюються маленькими лiхтариками, якi спалахують на гральному столi, за яким вона стоiть.

Саме в цю мить усi дзета-дельти починають верещати. Твiй телефон усе дзвонить i дзвонить.

З’являеться твiй лот – елiтна манекенниця викочуе на сцену п’ятсот фунтiв сирих яловичих стейкiв. Цi стейки викладенi в жаровнi. Жаровня стоiть на палубi моторного човна, який стоiть у тяговому трейлерi, який чiпляеться до здоровенноi опорно-зчiпноi вантажiвки, яка стоiть у гаражi новенького будинку в Остiнi. В Остiнi, типу, в Техасi.

Тимчасом усi дзета-дельти разом пiдводяться. Вони стають на ноги, а тодi – на сидiння й починають махати руками й скандувати… нi, не твое iм’я. «Дзета дельта!» – скандують вони. «Дзета дельта!» – скандують вони. «Дзета дельта!» – скандують вони так голосно, щоби iх було чутно на записi телепередачi.

Мабуть, уся справа в «кислотi», але ж ти змагаешся зi старою бабцею, яку бачиш вперше в життi, за лайно, яке тобi навiть не потрiбне.

Мабуть, уся справа в кислотi, але – просто тут i зараз – до бiса майбутнiй диплом з бiзнес-адмiнiстрування. До бiса курс загальних основ бухгалтерii № 301.

Щось застрягае у твоему горлi, i ти починаеш ремигати.

Навмисне й ненароком ти робиш ставку в мiльйон, трильйон, сто тисяч мiльярдiв доларiв… i дев’яносто дев’ять центiв.

А тодi всi звуки раптово замовкають. Чутно тiльки тихеньке клацання, коли спалахують i згасають всi тi лас-вегаськi вогнi. Спалахують i згасають, спалахують i згасають.

Минае цiла вiчнiсть, i нарештi до тебе пiдходить ведучий iгрового шоу, вiн стае дуже близько, притискаеться до твого лiктя й сичить.

– Так не можна, – сичить ведучий, – ти мусиш грати, аби виграти…

Зблизька здаеться, що обличчя ведучого потрiскалося на мiльйони й трильйони нерiвних фрагментiв, якi просто склеiли докупи рожевим гримом. Наче Хитун-Бовтун[66 - Humpty Dumpty – персонаж англiйського фольклору й герой книжки Льюiса Керрола «Алiса в Задзеркаллi», який мае вигляд балакучого яйця, що гойдаеться на стiнi та зрештою розбиваеться.] або головоломки-пазли. Його зморшки, вони скидаються на бойовi шрами вiд того, що вiн веде ту саму телевiкторину з моменту ii першого випуску. Усе це сиве волосся, яке вiн завжди зачiсуе на один бiк.

Лункий голос питае – цей гучний, низький голос, що звучить нiзвiдки, голос велетенського велетня, що ти його нiколи не побачиш, – вiн питае, чи не мiг би ти повторити свою ставку?

Може, ти й не знаеш, що тобi потрiбно вiд життя, але ти знаеш напевне, що це не дiдусiв годинник.

Мiльйон, трильйон… так кажеш ти. Це число завелике, воно не вмiщуеться в табло на твоему iгровому столi. У ньому бiльше нулiв, нiж яскравих вогнiв у всiх вiкторинах свiту. Мабуть, уся справа в «Привiт, кицю», але з обох твоiх очей починають котитися сльози, ти плачеш, бо вперше вiдтодi, як ти був маленьким хлопчиком, не знаеш, що буде далi. Сльози сповзають за комiр твоеi червоноi футболки, i червона тканина чорнiе, тому всi тi грецькi омеги вже неможливо розiбрати.

Голос якоiсь дзета-дельти, такий самотнiй у великiй тихiй аудиторii, вiн верещить:

– От недоумок!

На маленькому екранi твого телефону – повiдомлення, i в ньому сказано: «Тупак!»

Вiд кого смс-ка? Вiд твоеi мами.

Ота бабця в спортивному светрi, вона плаче, бо виграла. А ти рюмсаеш, бо… та ти й сам не знаеш чому.

Зрештою бабця виграе снiгохiд i хутряну шубу. Вона виграе моторний човен i яловичi стейки. Стiл, стiльцi й диван. Усi призи з обох лотiв, оскiльки твоя ставка була надто, занадто високою. Вона стрибае по сценi, ii яскравi бiлi штучнi зуби пускають навсiбiч усмiшки. Ведучий вiкторини заводить аудиторiю, i всi починають плескати в долонi, за винятком дзета-дельт. Родина староi бабцi вилiзае на сцену, усi ii дiти, онуки й правнуки, i вони сунуться, аби помацати блискучий спортивний автомобiль, аби помацати елiтних манекенниць. Бабця обцiловуе губами в червонiй помадi всеньке трiснуте рожеве обличчя ведучого вiкторини. «Дякую», – каже вона. «Дякую», – каже вона. «Дякую», – каже вона, а тодi закочуе пiд лоба очi й хапаеться рукою за свого спортивного светра в тому мiсцi, де ii серце.






Старший Синок Червоного Султана


Кiнь здавався велетнем – вiн був заввишки щонайменше вiсiмнадцять долонь у загривку. Але бiльшою проблемою була Лiза. Вона вже прикипiла очима й серцем до цього чистокровного трирiчного арабського жеребця кольору червоно-коричневого лискучого каштана. Зважаючи на його походження, за нього, певно, правитимуть на багато тисяч бiльше, нiж вони зможуть дати. Рендал спитав, чи не завеликий вiн для маленькоi дiвчинки.

– Менi вже тринадцять, татку, – обурено заявила його донька.

Рендал сказав:

– Але ж це жеребець.

Те, що вона назвала його татком, також не пройшло позв його увагу.

– Вiн дуже лагiдний, – запевнила вона. Вона дiзналася про це з Інтернету.

Вона про все дiзнавалася з Мережi. Тепер вони стояли за парканом, що огороджував загiн. Вони дивилися, як тренер працював з тим скакуном, водячи його на мотузцi колами й вiсiмками. Поруч iз ними агент з продажу поглядав на годинника, чекаючи на iхне рiшення.

Коня звали Старший Синок Червоного Султана. Народжений кобилою Імлистою Весняною Лукою вiд Червоного Султана. Власний кiнь Лiзи, рябий мерин, здох тиждень тому, i Лiза плакала вiдтодi й майже до теперiшнього моменту. Вона умовляла батька:

– Це ж надiйна iнвестицiя.

– Шiсть тисяч, – утрутився агент з продажу.

Здаеться, цей чолов’яга бачив у Рендалi й Лiзi двох селюкiв, у чиiх кишенях вiтер гуляв. Агент сказав, що вiдтодi, як ринок нерухомостi обвалився, люди почали топити своi яхти чи кидати iх на милiсть моря, бо не могли дозволити собi сплату портових зборiв. Цiна на сiно теж злетiла до хмар, i платня за утримання зробила коней недосяжними для гаманцiв звичайних людей.

Рендал нiколи не бачив океану, але слова агента викликали в його уявi образ цiлоi флотилii моторних яхт, вiтрильникiв i катерiв. Людськi прагнення i мрii, кинутi напризволяще. Саргасове море покинутих розкiшних суден, що стукаються одне об одне посеред неосяжноi водноi широчiнi.

– Я був свiдком купи угод, – вiв далi агент, – i повiрте менi, шiсть тисяч – це майже задарма.

Рендал не був фахiвцем з конярства, але вигiдну угоду розпiзнати вмiв. Жеребець був таким сумирним, що пiдчалапав до них i дозволив Лiзi погладити свою морду. Лiза обережно пiднiмала його губи великим пальцем i роздивлялася ясна i зуби – конячий еквiвалент стукання ногою по колесах. Здоровий глузд пiдказував Рендаловi, що треба шукати далi. Треба доiхати аж до округу Чикасо, вiдвiдати усi стайнi й кiннi заводи по дорозi i скрiзь зазирати в зуби. З того, що вiн бачив у своему життi, вiн розумiв, що такий кiнь мае iти не менш як за тридцять тисяч доларiв, навiть за несприятливих умов на ринку.

Лiза притулилася до коня щокою, щоб перевiрити, чи гладенька у нього шерсть.

– Вiн точнiсiнько такий, як на екранi.

Рендал не знав, яке кiно вона мала на увазi: «Чорного Красеня», чи «Чорного скакуна», чи, може, «Перегони Вельвет». На свiтi багато сентиментальних iсторiй про дiвчат, закоханих у коней. Вiднедавна його донька почала поводитися так по-дорослому. Вiн тiшився тим, як вона пожвавiшала, особливо зважаючи на те, як швидко хвороба здолала ii коника, Кислого Качана. Вона каталася на меринi лише тиждень тому. Кiнь мiг отруiтися миш’яком, якщо з’iв забагато вишневого листя. Або кропиви. Та навiть мокра конюшина могла його вбити. Протягом тижня Лiза жила зi своею матiр’ю в мiстi. На вихiднi вона приiздила вiдвiдати Рендала. Ще в недiлю ввечерi рябий здавався здоровим, а наступного ранку, коли Рендал зайшов його нагодувати, бiдолаха Кислий Качан вже простяг ноги й лежав мертвий з пiною на мордi.

Лiза нiчого такого не казала, але батько пiдозрював, що вона винуватить його. Вона зателефонувала у вiвторок, що було приемною несподiванкою. Вона майже нiколи не дзвонила серед тижня. Йому довелося зiзнатися, що ii мерин помер. Принаймнi, спочатку вона не плакала. Мабуть, вiд шоку. Їi голос по телефону звучав тихо, зiсторонь i, йому здалося, сердито. Вона вже ненавидiла його. Пiдлiток, що вiдчайдушно шукав об’ект ненавистi. Їi мовчання стурбувало Рендала бiльше, анiж очiкуване рюмсання.

Наступноi п’ятницi вiн поiхав до мiста, щоб ii забрати, i на той час вона вже ридала в повну силу. Поруч iз ним голосила маленька дiвчинка. На пiвдорозi додому вона утерла сльози й витягла зi своеi торби телефон. Вона спитала:

– А ми можемо завтра поiхати на кiнний завод «Конвей»? Будь ласка, татку?

Лiза не гаяла нiчийого часу. В суботу вранцi вона подбала, щоб вiн приладнав до машини причепа. Вони ще не бачили жодного коня, а вона вже пiдганяла Рендала i без угаву випитувала:

– А ти взяв чекову книжку? Ти впевнений? Покажи менi ii, татку.

Арабський скакун не скидав головою й не бив землю. Вiн покiрно стояв у загонi, поки Рендал з агентом обходили його, щоб пiдняти й оглянути кожне копито. Здавалося, вiн зовсiм не мав норову, тож Рендаловi спала на думку доречна пiдозра, що жеребця чимось накачали. Кiнь виглядав пригнiченим. Майже переможеним. Рендаловi здавалося, що було б розумнiше оглядати тварину з ветеринаром. Такий сумирний скакун арабськоi кровi просто не мiг бути здоровим. Лiза не бажала чекати.

За угодою про розлучення Рендаловi вiдiйшов будинок. Це було справедливо, бо будинок належав його родинi ще вiдтодi, як земля в штатi взагалi почала комусь належати. Вiн отримав угiддя, стайню й загони. Вiн отримав зустрiчi з Лiзою на вихiдних. А до цього тижня вiн ще мав Кислого Качана, про якого мусив дбати. Рендал заплатив би й тридцять штук, аби тiльки побачити свою доньку такою пiднесеною. Лiза переводила погляд з коня на нього i знов на коня, туди й назад, не кажучи анi слова. Було видно, як вона розпалилася.

Рендал ще виписував чек, а Лiза вже вела коня до причепа. Старший Синок Червоного Султана тепер належав iм. Їй. Жеребець iшов за нею з покiрнiстю вiрного ручного пса.

Вперше за тривалий час Рендал вiдчув себе добрим батьком.

А чи був жеребець хворим чи наколотим, вони дiзнаються дуже скоро.

У тi першi вихiднi Лiза була щасливiша, нiж будь-коли з часiв розлучення. Вона записалася на уроки виiздки в стайнях Меррiвезер, що стояли далi дорогою.

Будинки Рендалових сусiдiв стояли так далеко, що iх було ледве видно на iншому краю широкого темно-зеленого поля люцерни. Ішли канiкули, i зграйки дiвчаток-пiдлiткiв каталися на своiх конячках уздовж гравiйних узбiч тихих окружних дорiг. Зi стовпчикiв парканiв спiвали жайворонки. Собаки трусили услiд за кiньми, а поливалки на газонах розприскували дрiбнi бризки води, в яких у сонячному промiннi вигравали веселки. Коли така група пiд’iхала до дверей, Рендал стояв на порозi й дивився, як його донька приеднуеться до них. Старший Синок був прекрасним, i видно було, як Лiза ним пишаеться. Вона заплела гриву жеребця в косички, i вiн стояв спокiйно й непорушно, поки вона пропускала крiзь тi косички блакитнi стрiчки.

Принишклi вiд захвату дiвчата скупчилися навколо жеребця i легенько торкалися його, нiби хотiли впевнитися, що вiн справжнiй. Ця сцена нагадала Рендаловi його власне дитинство. У тi днi до мiстечка що кiлька рокiв приiздили пересувнi виставки, що привозили закритий автофургон. На обох боках того фургона у старому ковбойському стилi, що нагадував переплетенi мотузки, були виведенi слова: «Приходьте подивитися на машину, в якiй загинули Боннi i Клайд!» Вони зупинялися на парковцi «Вестерн Авто»[67 - Американська мережа магазинiв з продажу автозапчастин i аксесуарiв, що працювала в 1909–2003 роках.] або вивантажували машину десь неподалiк центрального ряду на окружному ярмарку. То було дводверне купе з iржавими швами, всiяне маленькими дiрочками. Вибитi вiкна. Пострiлянi в шмаття, здутi колеса. Розгаченi фари. За якийсь четвертак Рендал ходив навколо машини, здригався, дивлячись на кривавi плями на сидiннях, i засовував пальцi до дiрок вiд куль. То була така собi похмура релiквiя з темного боку iсторii. Вiн ще й досi мав десь фотографiю, на якiй стояв поруч iз машиною разом зi Стю Гiлкрестом, коли iм обом було десь як Лiзi. Вони зi Стю сперечалися про калiбр набоiв, що пробив ту чи iншу дiрку.

Та машина була зловiсною. Але так i мало бути, бо вона була частиною американськоi iсторii. Частиною великого, справжнього свiту, що пiдтверджувала те, чому його вчили. Розплата за грiхи – смерть. Злочини не вигiднi.

Сьогоднi ж дiвчата юрмилися навколо коня, як Рендал з друзяками юрмилися навколо «машин смертi». Одного року привозили «машину смертi» Джеймса Дiна, iншого – «машину смертi» Джейн Менсфiлд. Ще якось привезли «машину смертi» Кеннедi. Люди стояли в чергах, щоб торкнутися iх. Щоб клацнути кiлька знiмкiв – аби довести друзям, що торкалися чогось жахливого.

Поки мiсцевi дiвчата крутилися навколо неi, Лiза витягла iз задньоi кишенi телефон i сказала:

– Звiсно, що це вiн. Зараз покажу.

Вона щось поклацала. До Рендала, який стояв на ганку, долинуло кiлька писклявих звукiв з телефону. Дiвчата, що дивилися разом з Лiзою, вибухнули стогонами й смiхом.

Що б вони щойно не побачили, тепер вони гладили червонясто-гнiду морду i боки коня. Вони зiтхали й туркотiли. Вони тримали телефони на витягнутих руках i знiмали своi обличчя з надутими губами, що тягнулися до конячих щiк.

Не минуло i двох годин, вiдколи дiвчата поiхали, як задзеленчав телефон. Рендал саме перевiряв електронну пошту на кухнi, дивлячись на смужку завантаження на екранi, що й не думала рухатися. Його провайдером була та сама компанiя, що встановила йому супутникове телебачення, але паршивий Інтернет не був для Рендала трагедiею, не тепер, коли единим натиском клавiшi можна вивергнути усю бридоту й деградацiю цього свiту на свою мирну, чистеньку кухню. Нинi доводиться добряче упрiти, щоб зберегти чистоту дитячоi душi. Високошвидкiсний Інтернет не вартий невинностi Лiзи. Цього факту нiяк не могла прийняти ii мати. Серед багатьох iнших.

Йому телефонував Стю Гiлкрест, що жив далi дорогою. Вiн сказав:

– Твоя дiвчинка щойно тут проiздила.

Саме так поводилися хорошi сусiди. У iхнiй громадi було заведено придивлятися за близькими одне одного. Рендал сказав йому, що десь iз липня Лiза буватиме тут набагато частiше.

– Усе лiто? – поцiкавився Стю. – Вона виросла чарiвною юною ледi. Ти маеш нею пишатися. – У його голосi чулася якась стриманiсть. Якась недомовка.

Рендал подякував йому. Вiдчувши, що це ще не все, вiн почекав.

Стю додав зi слухавки:

– Бачу, вона завела собi нового коника.

Рендал розповiв, що Кислий Качан здох, i похвалився, як об’iздив усi усюди, щоб знайти йому замiну. Вiн чекав, що Стю якось похвалить скакуна. Вiдзначить його красу. Його неноровливу вдачу.

Коли Стю заговорив, його голос втратив дружнiй, сусiдський тон.

– Нiхто не сподiваеться, що я помиляюся, бiльше анiж я сам. – Його голос понизився до майже гарчання. – Але якщо я не помиляюся, то це Старший Синок Червоного Султана, хiба нi?

Рендала це захопило зненацька. Його тiлом пробiг тривожний холодок. Нарештi вiн спромiгся на:

– Це дуже, дуже гарний кiнь.

Стю не вiдповiв одразу. Вiн ковтнув.

– Рендале, – почав вiн. – Ми з тобою живемо сусiдами вже дуже давно.

– У третьому колiнi, – погодився Рендал. Вiн спитав, у чому рiч.

– Я лиш хочу сказати, – Стю виштовхував з себе слова, – що ти й Лiза завжди бажанi гостi в нашому домi.

Рендал спитав:

– Стю?

– Я не пхаю свого носа, куди не треба, – затинався сусiд, – але ми з Глендою будемо дуже вдячнi, якщо ви не приводитиме ту тварину на нашу землю. – Звучало так, наче говорити йому було боляче.

Рендал спитав, чи мав вiн на увазi коня. Невже Лiза чи кiнь завдали iм якоiсь кривди? У Гiлкрестiв було двiйко дiвчат приблизно Лiзиного вiку. Дiвчата можуть посваритися, поскубтися й замиритися швидше, нiж в серпневу спеку вдарить блискавка. Вони обожнюють такi пристрастi.

У телефонi клацнуло. До розмови приеднався жiночий голос. Це дружина Стю, Гленда. Вона сказала:

– Рендале, будь ласка, зрозумiй нас. Ми не можемо дозволити дiтям наближатися до твого дому. Принаймнi, поки коня не буде знищено. – Не слухаючи Рендалових протестiв, вони обидва попрощалися й повiсили слухавку.

За наступнi чотири години йому подзвонили майже всi сусiди. Гокiнси. Рамiрези. І Коi, й Шендi, й Тернери. Було ясно, що група вершниць повiльно об’iздила весь округ, проiхавши дорогою № 17 до Баундерi-лейн, а тодi рушивши на захiд уздовж шляху Скай-Ридж. Вони зазирали до будинкiв батькiв або родичiв кожноi з дiвчат. Нiби передаючи швидку естафету, йому одна за одною дзвонили матерi, батьки, тiтки, дядьки, дiдусi й двоюрiднi сестри. Пiсля напруженого вiтання кожен з них питав, чи справдi Лiза iде верхи на Старшому Синку Червоного Султана. І коли Рендал вiдповiдав, що так воно i е, усi вони iнформували його, що на майбутне цей кiнь – небажаний гiсть бiля iхнiх домiвок. Крiм того, жоден з них не навiдаеться до його будинку, поки той кiнь житиме на його землi.

Лiза мусила проiхати останнiй вiдрiзок маршруту наодинцi. До полудня всiм ii подружкам було заборонено супроводжувати ii далi бодай на крок. Та хоч вона i пiдтрусила додому покинута своiми друзями, здавалось, що ii це не засмутило. Високо пiднята голова й бездоганно рiвна спина робили ii вигляд пихатим. Навiть переможним.

Телефоннi розмови налаштували Рендала на найгiрше. Вiн був готовий побачити, що кiнь поводиться примхливо чи вороже, але скакун був сумирним, таким же спокiйним та лагiдним, як завжди. Проводячи скребачкою по його боках, Лiза сказала, що вiн легко слухаеться команд. Його хода рiвна. Анi машини, що проминали iх, анi гавкiт собак, анi лiтачки, що ширяли низько над полями, – нiщо його не наполохало. Нiхто не сказав i слова лихого. Здавалось, ii не стурбувала реакцiя людей. Вони дивилися на коня, але нiхто з родичiв дiвчат не пiдiйшов i не торкнувся його. Вони просто наказували дiвчатам спiшитися й не iхати далi анi кроку.

Того вечора, коли Рендал з дочкою пiсля вечерi мили посуд, на дорозi, навпроти пiд’iзду до будинку, зупинилася машина. Подii цього дня рознервували Рендала, i вiн дослухався, чекаючи, коли машина поiде собi далi. Натомiсть у вiтальнi розлетiлася шибка. Чиiсь кроки вiддалялись гравiйною дорiжкою, поки не вискнули колеса й машина не рвонула геть. Серед уламкiв скла на килимi лежав темний округлий предмет. Пiдкова.

Лiза роздивилася зброю, i ii губи вигнулись у посмiшцi.

Наступноi суботи вони завели Старшого Синка Червоного Султана до причепа i рушили до стаень Меррiвезер. Енiд Меррiвезер вчила своiх вiдвiдувачiв виiздцi ще з тих часiв, як Рендал був малим. Парковка бiля загону була заповнена жiноцтвом, здебiльшого матерями, доньками i iхнiми конячками. Коли Лiза розчинила дверцята причепа, гамiр ущух.

Одна дiвчинка захихотiла. Жiнки суворими поглядами примусили ii затихнути.

Чийсь голос сказав:

– Ну, якщо це не Старший Синок Червоного Султана…

Коли Енiд Меррiвезер пiдiйшла до них, усi голови повернулися до кремезноi наiзниця. Їi шкiрянi черевики вершницi скрипiли. Сонце виблискувало на гудзиках ii жакета. В однiй руцi вона несла батiг для виiздки. Вона окинула оком похмурий i розтривожений гурт жiнок. Повернувшись до Лiзи, вона сказала не без спiвчуття:

– Вибач, але на цей сезон ми вже набрали навiть трохи бiльше людей, нiж могли.

Рендал виступив наперед i сказав:

– Я бачив тут i бiльше охочих учитися, нiж е сьогоднi. – Якщо не брати до уваги матерiв, а тiльки дiвчат i коней, то iх було не бiльше, нiж траплялося в звичайний день.

Лiза звела свого скакуна з пандуса причепа, немов нiчого не чула. Енiд вiдступила. Енiд Меррiвезер, яка нiколи не вiдступала перед найбiльш непокiрною твариною, тепер дивилася на цього арабського жеребця i робила натовпу знаки дати коню бiльше мiсця. Вона пiднесла батога вгору, готова ним скористатися.

– Я буду вдячна, якщо ви заведете коня назад у причеп i вивезете його подалi вiд цих стаень.

Глядачi перевели дух.

Лiза гукнула до неi з таким викликом, якого батько нiколи в ii голосi не чув:

– Чому?

Їi обличчя не просто залилося фарбою. То був такий червоний колiр, який люди бачать, коли дивляться на сонце крiзь повiки.

Мiс Меррiвезер хрипко засмiялася.

– Чому? – вона озирнула натовп, шукаючи пiдтримки. – Цей кiнь – убивця!

Лiза безтурботно оглянула свiй манiкюр i сказала:

– Це не так. – Вона притулилася щокою до щоки коня i сказала: – Правду вам кажу. Вiн просто нiжненький гарнюнчик.

Кремезна наiзниця жестом закликала юрбу пiдтримати ii.

– Вiн гiрший за вбивцю. І в цих краях усi це знають.

Лiза подивилася на батька. Рендал був приголомшений. Жеребець пiднiс голову догори, витягнув шию i втягнув нiздрями бiльше повiтря. Вiн позiхнув.

Енiд Меррiвезер дивилася на самовдоволену посмiшку дiвчинки спiвчутливо i навiть жалiсливо.

– Лiзо Рендал, ти й без мене добре знаеш, що цей кiнь лихий.

– Це неправда, – муркотнула Лiза. Вона поцiлувала його.

Скупченi матерi здригнулися.

Того вечора Рендал кiлькома дошками затулив розбиту шибку. В призахiдному свiтлi йому було видно дальню частину подвiр’я, де вiн трохи спушив землю i поставив хреста, двi збитi докупи, пофарбованi в бiле дошки, на яких було виведено «Кислий Качан». Вiн сказав Лiзi, що поховав його там. Але правда була в тому, що вантажiвка вiдвезла його до сусiднього штату, на переробний завод в Гарлоу. Вiн дивився, як Лiза нарвала трохи стокроток з клумби, яку висадила ще мамця матерi його матерi. Вона принесла букет на несправжню могилу й стала на колiно. Вечiрнiй легiт уривками доносив до нього слова ii молитви. Вона говорили про те, як сильно любила свого старого коника i як сильно любила нового арабського скакуна. Рендал слухав, i йому подумалося, що любов людей до тварин – це найчистiша форма любовi. Любов до коня, кота чи собаки – це завжди романтична трагедiя. Це значить любити щось, що помре ранiше за тебе. Як у тому фiльмi з Елi Макгроу. Тут немае жодного майбуття, тiльки прихильнiсть тут i зараз. Нiхто не чекае грандiозноi винагороди колись пiзнiше.

Свiтло згасало, i роздивитися Лiзу на подвiр’i ставало дедалi важче, але слова Рендал чув чiтко. Вона розповiдала, як iй подобаеться це лiто. Який прекрасний Старший Синок Червоного Султана i як вiн усiм подобаеться. А коли вона сказала «І я тебе люблю, мамо», Рендал зрозумiв, що вона балакала по телефону.

Перш нiж вона встигла повернутися всередину, Рендал почув, як на кухнi дзвонить телефон. На екранi було написано: «Приватний номер». Вiн вiдповiв.

Такого голосу вiн не чув за все свое життя. Нi, такий голос вiн би запам’ятав. Цей присвист. Це задихане пихтiння. Голосом, якого Рендалу вже не забути, незнайомець запитав:

– Чи правильно мене поiнформували, що ви нинiшнiй власник арабського жеребця, вiдомого пiд iменем Старший Синок Червоного Султана? – Рендал вже приготувався до зливи словесних образ. Вiн прислухався, чи не пiдiйшла Лiза до ганку.

Не чекаючи на вiдповiдь, голос продовжив:

– Знайте ж, будь ласка, що я готовий запропонувати вам суму в п’ятсот тисяч доларiв за вказану тварину.

Рендал почув голос:

– З ким ти говориш, тату? – Це була Лiза, що стояла просто поруч iз ним.

– Нi з ким, – сказав Рендал i повiсив слухавку.

Того тижня Рендала кольнуло неясне передчуття, i вiн поiхав до сусiднього штату на той переробний завод у Гарлоу. У таке мiсце нiхто не iздить через примху, бо то була та сама клейова фабрика, що стала приказкою. Самий лише сморiд мiг звалити людину з нiг. Рендал iхав дорогою уздовж огорожi з ланцюгiв, поки не вперся в зачиненi ворота. Зразу за ними стояв будинок на колесах, тож Рендал натиснув на гудок i почекав. З будинку вийшов чоловiк i спитав Рендала, чого йому треба, а Рендал пояснив, що кiлька тижнiв тому сюди привезли тiло Кислого Качана. Не вiдчиняючи ворiт, чоловiк принiс якийсь журнал. Вiн гортав сторiнки, стоячи з того боку.

– Кажете, рябий мерин?

Рендал спитав:

– Ви знайшли бодай якийсь запис?

Перегорнувши чимало сторiнок, чоловiк сказав:

– Ось воно. Шкура була непошкоджена. Кiстки. Копита. – Вочевидь, вони тут нiчого не переводили дарма.

Рендал спитав:

– А там не написано, що його вбило?

Чоловiк сказав:

– За законом округу ми мусимо перевiряти на губчастий енцефалiт.

Рендал чекав. Образ Кислого Качана, що простягся на пiдлозi стайнi, живо зринув перед його очима. Вiн знову побачив його витягнуту шию i калюжу кривавоi пiни, в якiй лежала голова.

Чоловiк повернув журнал, щоб Рендал побачив. Його палець потицяв у рядок, де було написано слово «атропiн».

– Серцевий напад, – сказав чоловiк. – Здаеться, ваш коник набрiв на дурман чи клаптик пасльону.

Рендал спитав:

– І як скоро вони дiють? – Кожен м’яз в його тiлi ослаб, наче вiн щойно вийшов з надто гарячого душу.

– Доволi скоро. – Чоловiк похитав головою. – Кiнь помер би на тому мiсцi, де з’iв iх.

Того ж тижня надiйшло бiльше дивних дзвiнкiв, i щоразу хтось пропонував купити коня. Серед них був i агент, що продав його iм. Вiн зателефонував у четвер увечерi й завiв розмову про те, щоб викупити його назад.

– Не для себе, дозвольте запевнити. – Агент нiби виправдовувався. – Я дiю в iнтересах третьоi особи.

Вiн почав з дванадцяти тисяч. Удвiчi бiльше, нiж дав Рендал. Рендал прямо спитав його, з чого здiйнялася така метушня. Агент спитав:

– Хочете сказати, що справдi нiчого не знаете?

Рендал насторожено похитав головою. Тодi вiн згадав, що говорить по телефону, i спитав:

– Про що?

– Ви не бачили вiдео? – спитав агент. – З того часу, як воно розлетiлося Інтернетом, мене закидають запитами ледь не з того свiту.

Перш нiж Рендал повiсив слухавку, вiн ще встиг почути слова агента:

– Ваша дiвчинка вже дзвонила менi й сказала збирати пропозицii, але, згiдно з паперами, власник – ви.

До того часу найгiршим, що коли-небудь дивився Рендал, був документальний фiльм пiд назвою «Сигнал 30». Переглядати це кiно мiстер О’Коннор посадив iх у шостому класi, щоб вони були обережнiшими, коли переходили колiю, й завжди пристiбалися ременями. Згадка про фiльм була десь така, як про начищенi дитячi чобiтки чи про шматочок вати, яку клали до пляшечки з аспiрином, – майже забута. У шкiльному кiнозалi показували чорно-бiлi фотографii розбитих машин i людей, наскрiзь прохромлених закривавленими кермовими колонками. Лобове скло, пробите немовлятами, що вилiтали назовнi, наче гарматнi ядра. На тих фотографiях кров i моторна олива мали однаковий чорнильний колiр. Через це важко було сказати, чи калюжа на асфальтi натекла з розбитого двигуна, чи хтось у машинi сплив кров’ю. Один його однокласник, Логан Карлайл, зомлiв, i Єва Н’юсам, здаеться, теж знепритомнiла. Зловiсний голос оповiдача зшивав цi жахливi картини докупи i приказував: «Наступного разу, коли вам здаеться, що ви можете перегнати товарняк, подумайте ще раз!» А тодi гудiв паровозний гудок, а за ним було чути, як розбиваеться скло i зминаеться метал, а потiм з’являлося фото загиблих пiдлiткiв, розкиданих серед уламкiв розвалюхи, яку знiвечив локомотив Пiвденноi тихоокеанськоi залiзницi.

Лункий голос питав: «Думаете, обходити шкiльний автобус безпечно? Що ж, подумайте ще раз!» – i на екран вигулькувало провiнцiйне шосе на двi смуги, всипане скалiченими тiлами дiтей.

Іншим видовищем, яке Рендал мiг назвати найгiршим у своему життi, були журнали про справжнi злочини, якi тримали в перукарнi пiд стосом «Плейбоiв». Сторiнка за сторiнкою фотографii показували мiсця насильницьких дiянь. Звiрства. Наприклад, оголену жiнку, миловидну, якщо не зважати на те, що ii руки й ноги були вiдрубанi сокирою м’ясника, – вона лежала у вiдкритiй валiзi, а ii очi на фотографii були прихованi чорною смужкою, щоб захистити ii гiднiсть. На iншому знiмку, на килимку з квiточками, якi бувають у кiмнатах старомодних готелiв, лежала жiнка, задушена дротом вiд дискового телефону. На пожовклих, грубих сторiнках вiн бачив безлiч жiнок, оголених i вбитих у рiзний спосiб, але всi вони мали на обличчях чорнi прямокутники, якi нiкому не вiдкривали iхнiх очей.

Порiвняно з «Сигналом 30» i журналами з перукарнi те, що Рендал знайшов в Інтернетi, було гiрше. Ковтнути отрути було не шкiдливiше, нiж дивитися це вiдео. Йому знадобилося лиш кiлька хвилин, щоб упiзнати коня. Те, що робив Старший Синок Червоного Султана з оголеним i зiгнутим чоловiком, було нечуваною наругою. Тягар побаченого Рендал буде змушений нести на собi аж до смертi.

Принаймнi, його заспокоювало те, що з усiх друзiв i сусiдiв вiн був останнiм, хто заплямуе душу переглядом цього дивного i сумного знущання. Не менш паскудним було уявляти те, що уявляли собi iншi, коли вiн привiв цього чистокровця пiд свiй дах. Але там, де вони бачили грiх, вiн бачив самотнiсть. Такий рiзновид самотностi, про який Рендал не пiдозрював, що вiн iснуе.

Вiн клацнув «Enter» i передивився вiдео вдруге.

Могло статися, що сцена на цьому вiдео показувала не скiльки насолоду, як спробу пережити справжне вiдтворення того, що життя робить з людиною щодня. Рендал мiркував, що тут iшлося про те, аби вiддатися на волю могутнiшоi сили. Але чи було це насолодою, а чи фiзичним дослiдом – в будь-якому разi тут не було i натяку на романтичну любов. Скорiше йшлося про любов релiгiйну. Те, що вiдбувалося, було покутою або каяттям.

Рендал мiг зрозумiти бажання не бути володарем, не мати влади над усiм. Бажання задовольнити якогось велетенського, потужного бога. Вiдчути його нищiвне схвалення.

Вiн клацнув «Enter», вiдчути це знову.

Його налякала думка про протилежне. Думка про те, що це таки могла бути насолода, насолода, яку бiльшiсть людей не могла собi навiть уявити, насолода, за яку не шкода було померти. Буквальне вознесiння.

Судячи зi стогонiв i пихтiння на вiдео, чоловiку пiд конем здавалося, що веселиться на всю губу. Вiн мусив знати, що його знiмали, але не зважав на це, судячи з того, як вiн вигинав спину й посмiхався iз заплющеними очима. Було дивно бачити когось настiльки невдавано щасливого. Чоловiк на екранi комп’ютера сильнiше зiгнув колiна, штовхнувши задом стегна жеребця, що подався назад. Щось темне, кров або тiнь, вкривало його ногу.

Рендал натиснув «Enter», i пригода почалася наново. Цього разу вiн стежив за конем.

Передивившись знову, Рендал впiзнав у темнiй плямi, що збiгала ногою чоловiка, сперму. Надто багато, щоб бути людською.

Вiн ще раз натиснув «Enter». Йому ще треба було замiнити шибку. Вiн клацав «Enter» усю нiч. Коли хтось зателефонував, Рендал приглушив звук, але не припинив дивитися.

– Як ви, можливо, знаете, – почав той, хто телефонував, – цей кiнь мае певнi таланти, що роблять його неймовiрно цiнним для вибраноi групи покупцiв. – То був голос, який вiн вже чув кiлька днiв тому. – Я вважаю за свiй обов’язок застерегти вас. Цi люди не вагатимуться, якщо вирiшать, що насилля може схилити терези на iхню користь.

Рендал переглядав вiдео, поки не настав вечiр п’ятницi i не надiйшов час забирати дочку на вихiднi.

Вони перебралися до цього будинку пiсля того, як помер батько Рендала, переiхали усi втрьох. Лiза тодi ще не виросла з пелюшок. Рендалiв татусь провiв останнi два роки життя в притулку для лiтнiх у мiстi, де вони навiдували його майже кожного дня. Воднораз будинок чекав на них, мов капсула часу. Пiанiно стояло там, де й завжди. У кожноi тарiлки чи молотка була пов’язана з ними iсторiя. Нiчого не можна було викинути. Кожна подушечка викликала довгу проповiдь, яка пояснювала кожну ii плямку чи шов на мiсцi розриву. Якщо Рендалова дружина перекладала виделку для м’яса з одного ящика до iншого, вiн повертав ii назад. Вона купила зеленоi фарби, щоб змiнити колiр стiн у спальнi нагорi, i вiн примусив ii повернути банку до крамницi. Ще Рендалова тiтка обклеiла ту кiмнату шпалерами. Кожна ниточка в кожнiй ковдрi була недоторкана. Кожна мiтка, вишкрябана на одвiрку на кухнi показувала зрiст давно померлих людей. Вони стали доглядачами. Нарештi його дружина перебралася назад, у мiсто. Те, що вiн вважав своею спадщиною, Естель сприймала як прокляття.

Коли Лiза вiдвiдувала його, то тiльки нудилася й дратувалася, поки вiн не купив iй Кислого Качана. Вона доглядала коня так само дбайливо, як вiн доглядав будинок i ферму. Вони обидва не могли кинути напризволяще щось беззахисне.

Бiля будинку Естель Лiза закинула свою торбу на задне сидiння Рендаловоi машини. Вона стрибнула на передне сидiння поруч iз ним, балакаючи по телефону. Вона казала:

– Це не моi клопоти. Якщо ви думаете, що знайдете iншого коня для цього дiла, то не гайте мiй час. – Вона зиркнула на Рендала i пiдморгнула, сказавши в телефон: – У нас багато пропозицiй.

Вiн спитав, не дивлячись на неi:

– Це по-справжньому?

Лiза тицяла щось у телефонi.

– Що по-справжньому? – А тодi вона зi смiхом спитала: – Ти говориш про вiдео?

Воно було обурливим. Звiрством.

Закотивши очi, Лiза повела:

– Перiс Гiлтон. Кiм Кардаш’ян. Пем Андерсон. Роб Лоу – та хто не робив секс-вiдео? – Вона засмiялася. – Татку, це ж просто хiт.

Рендал сильнiше вхопився за кермо.

– То ти його бачила?

Та це ж була класика iнтернету, як мiфи, про якi вони читали в школi. Леда i лебiдь. Їi друзi нiколи не бачили нiчого смiшнiшого.

Рендал сказав, що це не смiшно. Це трагiчно.

Їi пальцi клацали по крихiтних кнопках на телефонi, викликаючи на екран рiзнi сторiнки й факти. Лiза наполягала:

– Татку, ну звiсно ж, це смiшно.

Рендал спитав чому. Вона замислилася, наче не думала про це ранiше.

– Не знаю. Мабуть тому, що вiн був бiлим.

Вона прочитала подробицi, коли знайшла iх. Чоловiк був гетеросексуалом, розлученим, мав дитину, помер вiн розриву сигмоподiбноi кишки. Вона вишкiрилася.

– Просто бездоганно, га? – Вона вдоволено кивнула екрану. – Вiн був якимось багатiем з «Г’юлет-Пакард» чи якоiсь iншоi компанii з рейтингу «Форчун-500» вiд вiйськово-промислового комплексу.

Рендал кинув:

– А якби це була дiвчинка твого вiку?

Лiза посварила його пальцем.

– Якби на вiдео була дiвчинка, то усi, навiть тi, що просто дивилися на це, потрапили б за грати.

Рендал розвiдував далi:

– А якби чоловiк не був бiлим?

Лiза промотувала сторiнки й тицяла в екран, заглиблена в своi пошуки.

– Якби чолов’яга був чорним, це був би расизм. Нiхто б не виклав це на жоден сайт.

Якби на вiдео була жiнка, пояснювала далi Лiза, це було б жiнконенависництво, що пропагуе наругу. Навiть якби жiнка дала свою згоду, це розцiнили б як примус з боку ii культурного середовища чи приховану ненависть до себе. Те саме й про гомосексуалiстiв. Нi, що робило це вiдео кумедним, то це той факт, що об’ект був бiлий, звичайноi орiентацii, чоловiк i дорослий. Лiза сказала:

– Я написала цiлу доповiдь про це для уроку з гендерних перспектив. – Вона вiдiрвалася вiд телефону й широко всмiхнулася. – Дiстала «вiдмiнно».

Рендал сказав, затинаючись:

– Але ж вiн помер.

Його донька знизала плечима.

– Не на вiдео. Вiн помер кiлька годин по тому, в реанiмацii.

Рендаловi подзвонили. То був агент з продажу тварин. Вiн не вiдповiв.

Лiза невимушено мiркувала:

– Нiби дивишся, як матiнка Природа мститься за те глобальне потеплiння, спричинене дiями бiлого патрiархального ладу. – Вона зiтхнула. – Не сприймай це особисто, татку. Ти просто вибрав неправильний час, щоб бути бiлим чоловiком-християнином звичайноi орiентацii.

Знову це самовдоволення в ii голосi. Абсолютна впевненiсть. Через неi Рендаловi стало шкода доньки. Вони проiхали кiлька миль, перш нiж вiн наважився спитати:

– Це ти вбила Кислого Качана?

Передивляючись своi повiдомлення, його донька вiдповiла:

– Зараз дають уже два з половиною мiльйони.

Це були останнi слова, що вони сказали одне одному.

Вони пiд’iхали до будинку вже незадовго до заходу, але там на них чекала зграя дiвчат i хлопцiв, що хотiли побачити Старшого Синка Червоного Султана. Увiйшовши до будинку, Рендал почув, що побачити його коштуватиме п’ять доларiв. А клацнутися з ним – десять.

Надходив час вечерi, й агент прислав Рендаловi повiдомлення, в якому казав, що пропозицiя становить уже майже три мiльйони.

Рендал написав у вiдповiдь: «Готiвкою?» Було неможливо не витрачати цi грошi в своiй уявi. Першокласна освiта для Лiзи. Нове життя в такому мiсцi, де Естель була б щаслива. Свобода вiд минулого. Вiн написав: «А що буде з конем?»

Агент вiдповiв: «Дуже смiшно. Запевняю, що вiн точно не тягатиме воза. У того коня буде таке життя, про яке ми з вами можемо лиш мрiяти».

Кiнь на вiдео не виглядав нещасним. Як можна порiвнювати якiсть такого життя, скажiмо, з тим, щоб тягати плуга? Здаеться, люди можуть пiддавати тварин будь-чому: тiснявi, дii хiмiкатiв, хiрургiчним знущанням, злидням й смертi, – але не насолодi.

На тих вихiдних Лiза гарцювала на конi по всьому округу. Хизувалася.

Рендал. Рендал порпався в альбомах. У його родинi нiхто нiчого не викидав. Вiн знайшов фотографiю, на якiй стояв зi Стю Гiлкрестом перед «машиною смертi» Боннi та Клайда. Двое хлопцiв, що весело вишкiряли зуби. Кожен запхнув пальця в дiрку вiд кулi у водiйських дверцятах. Залежно вiд того, хто розповiдав iсторiю, Паркер i Берроу були злочинцями або мучениками, але де б iхня машина не виставлялася для огляду, вона збирала бiльше, нiж вони награбували з банкiв.

У недiлю ввечерi Лiза поклала квiти на несправжню могилу Кислого Качана, i Рендал вiдвiз ii до матерi. Жоден з них не попрощався.

У понедiлок вiн згадав слова агента про те, як люди вiдпускали своi яхти у вiдкрите море. Як покидали те, що колись цiнували, але не могли надалi утримувати. Вiн подумав про чоловiка на вiдео, який вiрив, що переживае найкращi митi свого життя, коли насправдi всерединi вiн спливав кров’ю. Рендал записав мiсце, куди агент сказав йому приiхати. То була якась поросла шавлiею мiсцина посеред сотень квадратних миль порожнечi. Вiн завiв Старшого Синка Червоного Султана до причепа.

Рендал також узяв свiй револьвер 55-го калiбру, якого вистачило б, щоб продiрявити Боннi разом з Клайдом.

Вiн не поiхав туди, де вони домовилися зустрiтися. Натомiсть вiн проiхав сотню кiлометрiв на пiвнiч.

Вiн бачив це так: вiн рятуе коня в найкращий спосiб, який мае. Вiн вiдчинив дверцята причепа. Зняв з жеребця поводу. Виплiв блакитнi стрiчки з гриви. Тягнучи за мотузку на шиi, вiн повiв його туди, звiдки дороги вже не було видно. Кiнь i надалi був тим лагiдним i сумирним створiнням, яким вiн побачив його уперше. Не наколотим, не хворим, але не менше пошкодженим. Рендал витяг револьвер i наготувався зробити те, що його власна дитина зробила з Кислим Качаном. Якщо вона змогла виявити стiльки жорстокостi й завбачливостi, то й вiн зможе стати суддею, присяжними й катом.

Що б то не був за звук, кiнь почув його першим. Його вуха розвернулися назустрiч джерелу шуму, що його доносив вiтер. Це копита, але не диких мустангiв, а просто здичавiлих коней.

Рендал не першим приiхав сюди, в серце цiеi простороi, вiдкритоi вiтру пустки. Інших людей скрута теж заганяла в це глухе поле, де вони робили те, що вiн саме збирався зробити. Вiн був не один такий, але усiм до нього спав на думку кращий вихiд, i на горизонтi показався табун мрiй, якi вони були змушенi покинути. Усi iхнi нiбито неможливi прагнення тепер скакали вдалинi, вiльнi й щасливi.

Рендал стягнув петлю мотузки з шиi жеребця. Вiн плескав у долонi й тупав ногами, але той навiть не сiпнувся. Нарештi Рендал звiв дуло револьвера догори й вистрiлив кiлька разiв. Це допомогло, i Старший Синок Червоного Султана рвонув геть. Надто пiзно Рендал подумав, що, мабуть, незле було б спершу сколупнути з нього пiдкови. Вiн багато чого мiг би зробити краще.

Щоб перевiрити, чи правильно вiн вчинив, Рендал приставив дуло до скронi й натиснув гачок iще раз. Клацнув курок, але нiчого не трапилося. Камора була порожня. Його вибачено.

Їдучи додому, Рендал нагадав собi, що вiн був повноправним членом кооперативу, а це означало, що вони мусили викупити його врожай. Операцiя була не надто вигiдна, але Рендал якось проживе.






Романтика


Можете мене привiтати. У нас iз дружиною щойно народилися близнюки, i з ними, здаеться, все гаразд. По десять пальцiв на руках. По десять пальцiв на ногах. Двi маленькi дiвчинки. Але ж ви самi знаете, як воно… Я все чекаю, що станеться якесь лихо, бо саме так бувае, коли щастя забагато. Я все дожидаю, що прокинуся вiд цього казкового сну.

Розумiете, ще до того, як я одружився, в мене була подружка – товстуха. Ми обое були товстунами, тож легко знаходили спiльну мову. Ота подружка, вона постiйно випробовувала новi дiети, аби схуднути, типу, не iсти нiчого, окрiм ананасiв i оцту або ж зеленоi водоростi з якогось пакетика, i вона наполягала, аби ми багато ходили пiшки, аж потiм почала скидати фунти, ii стегна танули на очах, i не було у свiтi людини, щасливiшоi за неi.

І вже тодi я знав, що щось пiде не так. Самi знаете, як воно, – коли ти когось любиш, то тобi буде добре, якщо iй буде добре, але я знав, що подружка мене кине, бо тепер вона потрапляла в поле зору чоловiкiв з кар’ерами й страховими полiсами. Я пригадую, що вона й до того була гарненькою й дотепною, але тiльки коли вона так схудла, то стало очевидно, що в неi малися невичерпнi запаси самоконтролю й самодисциплiни – геть поза межами моiх можливостей. Вiд своiх друзiв я також не дочекався пiдтримки, бо вони все кружляли навколо нас i чекали, поки ми розiйдемося, аби запросити ii на побачення, але потiм з’ясувалося, що справа була не в ананасах чи самодисциплiнi, бо вона дiзналася, що в неi рак. Проте перед смертю вона встигла схуднути до того ласого, курва-дошка, другого розмiру[68 - Size 2 (US) – приблизно 40 розмiр або XXS.].

Ось звiдки я знаю, що щастя схоже на бомбу уповiльненоi дii. А зi своею дружиною я зустрiвся лише тому, що взагалi не збирався нi з ким зустрiчатися, нiколи й нiзащо, i тому був сiв на поiзд «Емтрек» до Сiетла. Того року в Сiетлi проводився фестиваль «Лоллапалуза», тож я спакував намет, загорнув у спальник свiй бульбулятор, аби не розбити, бо ж збирався привести цiлi вихiднi, таборуючи просто неба, наче Грiзлi Адамс[69 - James «Grizzly» Adams (1812–1860) – вiдомий мисливець i першопроходець iз Калiфорнii, який приручав диких ведмедiв грiзлi й вiдловлював багато iнших тварин для зоопаркiв США.], i таким чином опинився у вагонi-ресторанi «Емтрека». Самi знаете, як воно, – iнколи хочеться на кiлька днiв покинути всiх своiх друзiв i тверезе життя заразом. Тож заходжу я у вагон-ресторан, а там – пара хижих i пронизливих зелених очей, якi дивляться просто на мене. Я ж не страховидло якесь. Я ж не прикутий до лiжка гладун iз реалiтi-шоу, який цiлий день жере смажених курей з вiдерець, але я розумiю, чому деякi хлопцi хотiли б працювати в жiночих тюрмах або концентрацiйних таборах, де вони могли б зустрiчатися з гарненькими засудженими й не вислуховувати, як тi крихiтки постiйно ниють, типу, «Вдягни сорочку!» або «Скiльки можна пiтнiти?». Але тут, у цьому поiздi, зi мною iхала богиня у коротенькiй футболцi «Рейдiогед»[70 - Radiohead – вiдомий англiйський гурт (альтернативний рок), виник у серединi 80-х рокiв ХХ столiття.], з-пiд якоi визирав голий живiт, ii джинси сповзли аж до того мiсця, де виднiвся кущик, а на кожному пальцi було кiльце з Мiкi Маусом або Голлi Гоббi[71 - Holly Hobbie – маленька дiвчинка в синьому капелюшку, персонаж вiтальних листiвок у США (названа на честь художницi, яка ii вигадала)]. Вона прикладалася до пива своiм гарненьким ротиком i поглядала на мене з перспективи коричневоi пляшки – справжнiй «Мiллер», а не якась там приватно-броварна сеча в зеленiй тарi.

Такi хлопцi, як я, знають сувору правду життя. Жодна краля не стане на тебе так витрiщатися, якщо ти не Джон Белушi[72 - John Belushi (1949–1982) – американський актор, один iз культових «Братiв блюз» (1980).] чи Джон Кендi[73 - John Candy (1950–1994) – канадський комедiйний актор («Один удома» 1980, «Брати блюз»).], тож я одразу збагнув, що краще менi сконфузитися й вiдвести погляд. Єдина причина, з якоi така дiвчина може до мене заговорити, це аби повiдомити, що я – жирна й огидна свинота, яка заважае iй милуватися океаном. Знай свое мiсце, так я завжди кажу. Не намагайся стрибнути вище голови, й нiколи не розчаруешся. Я протискуюсь повз неi й роздивляюся ii, не пiдводячи очей. Я зацiнюю, принюхуюсь до неi, а вона пахне, як десерт, як пирiг, як гарбузовий пирiг, посипаний тими червоно-коричневими спецiями. Далi – ще краще, бо пляшка пива в ii ротi повертаеться за мною, коли я проходжу до бару й замовляю собi випити, а ми ж нiбито не останнi хлопець iз дiвчиною в цiлому свiтi. Кiлька людей попивають за пластиковими столиками, i, судячи з кольорiв iхнiх краваток i дредiв, вони також iдуть на «Лоллапалузу». Я проходжу вагоном i сiдаю за столик, якомога далi вiд неi, але ця краля невiдривно стежить за мною. Самi знаете, як воно, коли хтось на тебе дивиться, а ти й кроку не можеш зробити, аби не перечепитися, особливо в поiздi, що рухаеться. Я роблю ковток, коли поiзд завертае за рiг, i проливаю пиво на свою смугасту ковбойську сорочку. Я вдаю, що дивлюся дерева, якi пропливають за вiкном, але краем ока, наче спецагент, спостерiгаю за ii вiдображенням на склi, а вона й досi дивиться на мене. Єдиний раз, коли ця краля вiдводить очi, це коли пiдходить до шинквасу, дае бармену грошi й вiн дае ii пляшку пива, а тодi ii вiдображення починае збiльшуватися й збiльшуватися, поки не стае завбiльшки з людину, краля зупиняеться бiля мого столика й каже «привiт» i щось iще.

– Що? – перепитую я.

Вона показуе на мою ковбойську сорочку, на оту пивну пляму, й каже:

– Менi подобаються твоi гудзики… Блискучi.

Я втягую пiдборiддя й дивлюся на перламутровi застiбки. То не гудзики, а застiбки, але я не хочу споганити таку мить. І одразу, з найпершого погляду, я помiчаю, що вона iнколи засовуе пальцi до рота… гаразд, вона часто засовуе пальцi до рота й говорить iз придихом, наче маленька дiвчинка, а ще вживае дитячi слова, наприклад «па-скетi» замiсть «спагетi» й «лiсiцьок» замiсть «рушничок», але ж це перше правило сексуальностi для таких краль, як вона.

Вона менi пiдморгуе й облизуе губи кiнчиком язика, i вони блищать вiд вологи, а тодi краля каже:

– Я Брiтнi Спiрс.

Вона така пустунка. Звiсно, вона трохи налигалася. Стала недiездатною. Тепер ми вже п’емо текiлу з отих маленьких пляшечок i навiть не пам’ятаемо, що iдемо на якомусь там поiздi. Нi, вона не Брiтнi Спiрс, але така сама ласа. І вона явно погладжуе мiй качан, але все вiдбуваеться якось природно. Я просто поглянув на неi й зрозумiв усе, що треба було зрозумiти.

У мене немае iншого вибору – я мушу тягнути час, флiртувати й купляти випивку. Вона питае, куди я iду, а я кажу, що на «Лоллапалузу». Вона водить пальчиками по моiй сорочцi, вони стрибають iз застiбки на застiбку, вiд поясу й до горла, а потiм спускаються назад, i я сподiваюся, що вона вiдчувае, як швидко б’еться мое серце.

І вона постiйно заграе до мене, стрiляе з боку в бiк своiми зеленими очима чи поглядае на мене з-пiд довгих тремтливих вiй. Мабуть, вона випила набагато бiльше, нiж я, бо весь час забувае закiнчити речення, iнколи показуе на щось там за вiкном i кричить «Собака!», а тодi вона помiчае машину, яка стоiть на залiзничному переiздi, й верещить «Жук-капшук!»[74 - «Slug bug!» – фраза з дитячоi гри, вигаданоi в 60-х роках у США. Перший, хто побачить на дорозi автомобiль «фольксваген» моделi «бiтл» (англ. «жук»), мае скрикнути «Buggy punch!» або «Slug bug!» i стуснути сусiда.], i б’е мене в плече кулаком, повним перснiв з Мiкi Маусом i Привiт-кицькою[75 - «Hello, kitty» – популярний японський бренд i мульт-персонаж, бiле кошеня з бантиком.], а я потайки сподiваюся, що той синець залишиться на менi до кiнця життя. Ми приiжджаемо на «Лоллапалузу» й напинаемо мiй намет, i Брiт така п’яна, що навiть коли прокидаеться наступного ранку, то й тодi не тверезiе. І скiльки б дурi я не курив, усе одно в мене не виходить за нею угнатися. Може, це через те, що Брiт така худа, але ж вона ловить свiй хмiль годинами, навiть коли не п’е, наче випадае на одну хвилю вiд моiх вторякiв. Уся наша «Лоллапалуза» скидаеться на чудову класичну мелодраму, типу тих, на якi ви дрочите за грошi в Інтернетi, але все це вiдбуваеться зi мною й насправдi. Ми зустрiчаемось пiвроку, святкуемо разом Рiздво, Брiт перевозить своi речi до мене на квартиру, а я все чекаю, що одного ранку вона прокинеться тверезою, але якось не щастить.

На День подяки ми iдемо вечеряти до моеi мами, i тут менi треба дещо пояснити. Не те щоби Брiт перебiрлива в iжi, але худа вона саме через те, що харчуеться тiльки цукiнi, яке розрiзали навпiл уздовж й вийняли м’якуш, зробили з нього мiнiатюрну довбанку iрокезiв i покарбували ii зовнi ножем, аби було схоже на iндiанський клинопис, а ще посадили в неi цiле плем’я смiливцiв, вирiзаних iз морквин i з зеленим горошком замiсть голiв, i вони вишукуються й веслують у своему каное по тарiлцi, залитiй товстим шаром шоколадного сиропу, i ви не повiрите, але в бiльшостi ресторанiв такого не готують. Тому зазвичай Брiт доводиться робити каное самотужки, i на це в неi йде пiвдня, а тодi вона ще годину граеться ним на килимi у вiтальнi, ось чому вона й фунта ваги набрати не може. А моя мама, ну, вона просто рада, що я знов iз кимсь зустрiчаюся.

І немае такоi трави в свiтi, немае такого дуру, який би подарував менi той самий кайф, який я ловлю, коли йду по вулицi й тримаю за руку супермодель iз хижим i пронизливим поглядом, як у моеi Брiт. Повз нас проiжджають хлопцi на своiх «феррарi-тестароссах», хлопцi з квадратними пресами й стероiдними грудаками, i вперше у своему життi я маю над ними перевагу. Я йду по вулицi з Брiтнi, iз тим трофеем, який прагнуть здобути всi чоловiки.

І кайф менi наламуе тiльки те, що до неi принюхуеться кожен другий ромео, намагаеться увiйти з нею у вiзуальний контакт й усмiхаеться своею найкращою усмiшкою в стилi зубноi пасти «Пепсодент». Наприклад, iдемо ми одного разу в автобусi, i тут гурт ромео зупиняеться саме бiля того мiсця, де сидимо ми з Брiт, у хвостi автобуса. Брiт любить сидiти бiля проходу, прямо над заднiми колесами, аби першою стусонути мене, якщо з’явиться «фольксваген», i тодi один ромео, великий такий, пiдходить i стае так, аби його пах був на рiвнi ii очей, а коли автобус наiжджае на якусь вибоiну, чи що, вiн починае тертися стегном об плече Брiт, поки вона пiднiмае на нього очi й, не виймаючи з рота пальцiв, каже:

– Привiт, здорованю.

Отака в мене Брiт – дружня й товариська. Вона пiдморгуе тому ромео, а потiм манить його до себе мокрими пальцями, а вiн озираеться, аби переконатися, що всi суперники стануть свiдками того, як йому пощастить, i тодi ромео присiдае, його очi зупиняють на рiвнi очей Брiт, а на обличчi розповзаеться постiльна посмiшка. Мабуть, Брiт хоче, аби я приревнував, тому вона заговорюе з тим ромео, дивиться на нього своiми приголомшливими зеленими очима й каже:

– Хочеш, покажу фокус?

Усi iншi ромео оживають, нашорошуються й стежать за тим, що вiдбуваеться далi, а Брiт дiстае з рота пальцi, ковзае ними пiд ширiньку й починае терти собi промежину пiд тканиною обтислих штанiв, i в заднiй частинi автобуса стае дуже тихо, бо всi дивляться, як ii пальцi борюкаються пiд застiбкою варених джинсiв. І я бачу, як усi ромео глитають, iх борлаки пiдстрибують угору й вниз, переганяючи надлишок слини, а очi вилiзають з орбiт хтивими стояками.

З тою самою швидкiстю, з якою вона навiшуе менi стусанiв вiд жука-капшука, Брiтнi висмикуе якусь штуку зi штанiв i кричить:

– Фокус-покус!

Вона розмахуе нею й верещить:

– Ляльковий театр!

З ii руки звисае якась штука на маленькiй ниточцi, наче пакетик чаю, тiльки бiльший. Вона нагадуе булочку для хот-догу, вимазану кетчупом, i Брiт смикае ii на маленькiй ниточцi й кричить:

– Ляльковий театр! Фокус-покус!

А тодi вона ляпае цiею штукою по щоцi ромео, який i досi сидить перед нею навпочiпки. Брiт женеться за ним, верещить i розмазуе по його шкiрянiй куртцi червонi плями. Іншi ромео намагаються не зустрiчатися з нею очима, вони вперто роздивляються своi черевики або поглядають у вiкна, але вона смикае за ту маленьку ниточку, ляпае iх по головах, вимазуе червоною рiдиною й весь час вищить:

– Ляльковий театр! Фокус-покус!

Вона смiеться – аха-ха-ха-ха – й кричить:

– Ляльковий театр! Фокус-покус!

В автобусi день-дзень-дзеленькае дзвоник, який вiдзначае наступну зупинку, i сотня пасажирiв виходить бiля магазину «Севен-iлевен», вони штовхаються й вивалюються з автобуса, наче iм усiм термiново закортiло купити сльорпi[76 - Slurpee – фруктовi соки з великою кiлькiстю льоду, якi продаються в магазинах «7-eleven».] та перевести в готiвку мега-виграшнi квитки лотереi «Павербол».

– Люди, все гаразд! – кричу я iм навздогiн.

– Вона акцiонiстка! – волаю я з вiкна автобуса й махаю iм руками.

– Вона нiчого такого не мала на увазi! Це лише черговий протест проти статевоi дискримiнацii! – верещу я.

– Вона мислить поза рамками! – волаю я, навiть коли автобус вiд’iжджае, а в ньому – лише ми двое.

– Та вона просто дурня клеiть! – волаю я, коли Брiт проходить мiж рядами сидiнь i починае поганяти водiя своiм чайним пакетиком.

Одного вечора я приходжу додому з роботи, а гола Брiт стоiть боком перед дзеркалом у ваннiй кiмнатi й тримае обома руками живiт – вiдтодi як ми зустрiлися в поiздi, вона трохи погладшала, але нiчого серйозного, тиждень на ананасах i оцтi легко все виправить. А тодi Брiтнi бере мене за руку, розводить пальцi, притискае iх до свого живота й каже:

– Вiдчуваеш? Здаеться, я з’iла дитинку.

Вона дивиться на мене своiми звабливими зеленими очима, наче цуценятко, i я питаю в неi, чи не хоче вона пiти зi мною в лiкарню й владнати цю справу, i вона кивае головою, що згодна. Тодi ми чекаемо, коли в мене випаде вихiдний, i йдемо в лiкарню, i, як завжди, хiдник перед будiвлею перекривають учителi недiльноi школи. Вони тримають смiттевi пакети, повнi якогось непотребу, типу вiдiрваних i поламаних рук i голiв вiд пластикових ляльок, i всi вони перемiшанi з кетчупом, тож моя Брiт не вагаеться анi секунди. Вона опускае руку в один зi смiттевих пакетiв, дiстае звiдти ногу й облизуе ii начисто, наче картоплю-фрi. Ось яка крута моя красуня-дiвчина. Я розгортаю журнал «Нейшенал джеографiк», поки медсестра питае в Брiт, чи вона iла щось сьогоднi, i Брiт вiдповiдае, що вчора з’iла цiле каное, повне вояк племенi iрокезiв, але нi, сьогоднi вона ще нiчого не iла. І не встигаю я дочитати оту статтю про стародавнiх египетських мумiй, коли лунае крик i в коридор вибiгае Брiтнi – босонiж i в одноразовому паперовому халатику, наче вiдбулося щось жахливе або наче вона нiколи ранiше не робила абортiв, бо вона бiжить босонiж аж до самоi моеi квартири, i, щоб вона припинила тремтiти й блювати, я пропоную iй вийти за мене замiж.

Очевидно, що моi друзi просто подурiли вiд ревнощiв, тому й учинили менi холостяцьку вечiрку, i коли Брiтнi йде в туалет – уся така похнюплена, бо кухар не схотiв вирiзати для неi бойове каное, то моi так-званi «друзi» дивляться на мене й кажуть:

– Чувак, вона, звiсно, суперсексi, краща за всiх, але нам здаеться, що вона не пiд кайфом… Ти ж iще не встиг з нею одружитися, еге ж?

Так кажуть моi лiпшi друзi. І, судячи з виразу iхнiх облич, вагiтнiсть Брiтнi – не найкраща новина. Самi знаете, як воно, – завжди хочеться, аби твоi друзi й наречена подобалися одне одному, але друзi скреготять зубами, заклопотано позирають на мене з-пiд зведених на перенiссi брiв, а тодi кажуть:

– Чувак, а тобi нiколи не спадало на думку, що, може… може, Брiтнi розумово вiдстала?

Я кажу, аби вони розслабилися. Вона просто алкоголiчка. А ще в мене е дуже велика пiдозра, що вона сидить на героiнi. Окрiм того, вона гiперактивна в сексуальному планi, але нiчого серйозного, розмова з психiатром легко все виправить. От погляньте на мене, я – товстун. Нiхто не iдеальний. Може, замiсть весiльного прийому нам слiд зiбрати обидвi родини в якомусь конференц-залi й розробити оперативнi заходи, а замiсть медового мiсяця можна здати Брiтнi на трьохмiсячний курс амбулаторноi реабiлiтацii. Ми все подолаемо. Але вона в жодному випадку не вiдстала. Просто iй потрiбна реабiлiтацiя.

Очевидно, що вони поливають Брiтнi брудом лише тому, що насправдi несамовито менi заздрять, що тi хтивi ромео зi стояками. Варто менi втратити пильнiсть, i вони одразу накинуться на неi.

– Чувак, тiльки не ображайся, але ти трахаешся з вiдсталою, – кажуть вони менi. Бачите, як мене всi ненавидять, доводиться терпiти навiть таких лайняних друзiв. Вони наполягають, що рiвень розвитку Брiт не вищий, нiж у шестирiчноi дитини. Вони гадають, що роблять менi велику послугу, коли кажуть:

– Чувак, вона не може тебе кохати, бо просто не здатна на це.

Нiби зi мною може одружитися тiльки жiнка з непоправною травмою головного мозку. Тож я вiдповiдаю iм:

– Вона не може бути вiдсталою, бо носить рожевi стрiнги.

І це напевно кохання, бо кожного разу, коли ми займаемося сексом, я кiнчаю так сильно, що в мене живiт болить. І так само я вiдповiв кавалеру своеi мами на День подяки, що нi, Брiтнi не «високофункцiональне нiщо». Скорiш за все, вона просто шльондра, яка страждае на алкоголiзм, нюхае клей i ширяеться, але ми обов’язково покладемо ii на лiкування пiсля того, як вона народить. Так, можливо, вона й нiмфоманка, але найголовнiше те, що вона – моя нiмфоманка, i саме тому всi моi родичi казяться вiд заздрощiв. А я iм кажу:

– Я закоханий у красуню-шльондру, схибнуту на сексi, то чого б вам не порадiти за мене?

Пiсля всього цього галасу на наше весiлля прийшло набагато менше людей, нiж очiкувалося.

Може, я упереджений, бо закоханий, але Брiтнi завжди здавалася менi дуже розумною. Самi знаете, як воно, коли ти цiлий рiк дивишся з кимсь телевiзор i ви жодного разу не посварилися через вибiр передачi. Справдi, якби ви знали, скiльки ми дивимося телевiзор щотижня, то назвали б нас щасливою подружньою парою.

А тепер у мене з’явилися двi маленькi дiвчинки, якi пахнуть, наче пироги на День подяки. І коли вони трохи виростуть, то я розповiм iм, що всi люди здаються трохи божевiльними, якщо уважно до них придивлятися, а якщо тобi не хочеться так уважно придивлятися, то це не справжне кохання. А життя все минае й минае. І якщо ти чекатимеш на когось iдеального, то нiколи не знайдеш свое кохання, бо саме сила твого кохання зробить якусь людину iдеальною. І, може, саме я е вiдсталим у нашiй парi, бо й досi прокидаюся посеред ночi вiд страху, що мое щастя закiнчиться, замiсть просто насолоджуватися ним. Таке щасливе, шалене кохання – воно не бувае просто так. І я навiть не очiкую, що щастя триватиме до кiнця життя, i, мабуть, це зi мною щось не те, якщо я так сильно люблю свою дружину. І зараз я везу свою нову родину додому з лiкарнi, i моя красуня-дружина сидить поруч, а маленькi дiвчата-двiйнята пристебнутi на задньому сидiннi, а я все переймаюся, що таке велике щастя не може тривати вiчно, коли Брiтнi кричить: «Жук-капшук!» i так сильно б’е мене кулаком у плече, що я мало не врiзаюся в стiну ресторану «Дайрi квiн».






Каннiбал


Осьо вiн. Ось, як збираеться вчинити капiтан «Червоних». Вiн, весь такий, каже:

– Слухайте!

Вiн у вiдчаi, бо команди досi обирають гравцiв. Бо всiх нормальних спортсменiв уже порозбирали, тож капiтан каже:

– У нас е пропозицiя!

Склавши руки на грудях, капiтан «Червоних» кричить:

– Ми заберемо педика… чотириокого… та мексикоса – якщо ви заберете Каннiбала.

Фiз-ра майже скiнчилася, тому «Синi» довго перемовляються i скрекочуть носками чешок по пiдлозi спортивного залу. Тодi iх капiтан кричить у вiдповiдь:

– Ми заберемо педика, чотириокого, мексикоса, еврея, калiку та задрота разом iз вiдсталим – якщо ви заберете Каннiбала.

Бо в цiй школi бали з громадськоi активностi видають тодi, коли ти правильно вiдповiдаеш на питання «Чи залучаете ви до спiлкування соцiальних iзгоiв?».

А коли видаються бали за спортивнi досягнення, то постае питання «Як часто ви утискаете права людей з особливими потребами?».

І саме через це капiтан «Червоних» кричить:

– Ми накинемо вам сто очок.

Зачувши це, капiтан «Синiх» кричить у вiдповiдь:

– А ми вам – мiльйон!

Каннiбал, такий, гадае, що вiн весь iз себе крутий, вiн просто роздивляеться своi нiгтi, посмiхаеться, потiм нюхае тi нiгтi, наче не розумiе, що тримае обидвi команди в заручниках. Вiдбуваеться щось на кшталт аукцiону, на якому продають рабiв, тiльки навпаки. І всiм вiдомо, про що вiн згадуе. Бо Марша Сендерс[77 - Згадуеться в оповiданнi «Невдаха».] дещо всiм розповiла. Бо Каннiбал згадуе один фiльм, який уже розпався на окремi кадри в його головi, один старезний чорно-бiлий фiльм, що вiн його побачив по кабельному телебаченню i в якому безжальнi офiцiантки жбурляли клiентам печеню з картоплею в якiйсь придорожнiй корчмi. Бо Каннiбал згадуе, як вони лускали бульби з жувальноi гумки, отi офiцiантки. Вони жували жуйки й водночас волали: «Дай-но менi бiйню на пательнi, i нехай кров тече за ножем». Вони волали: «Дай-но менi порцiю першоi панi з нервовою запiканкою».

Ви ж самi розумiете, що то було в сиву давнину, бо тодi по корчмах варенi яйця називалися «Адам i Єва на плоту». А «Перша панi» означала порцiю свинячих реберець, через якусь там iсторiю з Бiблii. А страва, яка називалася просто «Єва» – то яблучний пирiг, через легенду про змiю. Бо в нашi часи всi позабували про Райський сад, окрiм Пета Робертсона[78 - Marion Gordon «Pat» Robertson (р. н. 1930) – американський пiдприемець, релiгiйний дiяч i телепроповiдник, ведучий передачi «Клуб 700».]. У цих краях, коли капiтан бейсбольноi команди розповiдае, як вiн з’iв кудлатий бургер, то вiн мае на увазi, що зжер кошлатий пирiжок, вiн говорить про те, як обслинив синi вафлi[79 - Bluewaffle – мiфiчна венерична хвороба (загалом жiноча), розповсюджений iнтернет-фейк 2010 року.].

Бо в дiвчаток теж е своя iжа, наприклад коли вони кажуть, що в Марши Сендерс з’явилася хлiбина в печi, то мають на увазi, що в неi нiяк не починаються отi червонi днi в календарi.

Взагалi-то, бiльшiсть своiх знань про секс Каннiбал почерпнув з каналу «Плейбой»[80 - Playboy – легендарний чоловiчий журнал еротично-розважального змiсту, логотип – кролик iз краваткою-метеликом. Оповiдання «Каннiбал» було вперше опублiковане саме в журналi «Плейбой», у травнi 2013 року.], де дiвчата нiколи не всiдалися на ватяну коняку[81 - Маеться на увазi використання гiгiенiчних тампонiв пiд час менструацiй (амер. сленг).], тож коли дiтлахи шепочуть про поiдання бородатих мiдiй або поглинання м’ясних вареникiв, то вiн розумiе, що вони мають на увазi отi забави, в якi дiвчата-кроленята гралися зi своiми подружками, – так само змii вихають тремтливими язиками на «Енiмал пленет»[82 - Animal Planet – телевiзiйний канал про тварин, дочiрнiй проект пiзнавального каналу «Дiскаверi».], коли принюхуються до чогось, що збираються вкусити.

Бо Каннiбал був бачив розвороти в журналах. Знаете, отi, на яких колишня мiс Америка посьорбуе з пухнастого кухлика. Отi непристойнi картинки, з яких усi дiзналися, що вона – затята любителька бородатих молюскiв, бо на тому розворотi були лише двi дiвчини й жодноi сосиски чи там лисого кефiрного стрiльця, аби справити традицiйне весiлля. Бо саме так iнколи вчиняють дiвчатка, коли iм дуже кортить пригостити когось своiм промiжним десертом.

Каннiбалу нiхто й нiколи не пояснював, що до чого, тому вiн уже нагострився пiрнати по самi помiдори в желейну дiрочку Марши Сендерс. Бо його татко, старий мiстер Каннiбал, лише зрiдка поглядав канал «Плейбой», а мiсiс Каннiбал дивилася виключно «Клуб 700», тож iх синочок швидко розкумекав, що секс i християнство мають багато спiльного. Бо коли ти вмикаеш кабельне телебачення, то розумiеш, що сюжет той самий. Ти налаштовуеш канал i бачиш майже гарну дiвчину, яка майже грае на тлi майже правдоподiбних декорацiй, i Каннiбал знае, що в кiнцi кожноi iсторii дiвчини торкнеться янгол. Або янгол, або ж iй на обличчя бризне щедра порцiя пiдливи з ненароджених дiточок.

Завдяки цьому Каннiбал уже почав бавитися зi своiм ковбасним списом, коли одного дня, на заняттi з американського суспiльствознавства, його помiчае Марша Сендерс. І як би Каннiбал не намагався цього приховати, його шкiрою бiгають мурахи завбiльшки з горошок на дiвчачiй сукнi, бо вiн пригадуе балачки безжальних офiцiанток, якi вони вели крiзь маленьке вiконце. Так само католики стають у чергу в церквах, аби вести бруднi балачки крiзь своi маленькi вiконця.

І як би там вони не називалися, а вiд брудних балачок у Каннiбала завжди тече слинка. Вiд цих йому ввижаються вусатi кренделi, отi м’яснi завiси, про якi говорять дiтлахи за ланчем, а насправдi мають на увазi суфле пiд назвою «Верблюжi пальцi».

Коли в середнiй школi тобi виставляють бали за командний дух, то питання постае так: «Ти береш участь у демонстрацiях, ти вболiваеш на футболi?» А коли дiтлахи жартують про Каннiбала, то говорять про той випадок, коли Марша Сендерс навчалася в старших класах i вже майже закiнчила школу. Бо в неi були такi, типу, великi губи й запалi щоки, тому Марша завжди мала такий вигляд, наче запхала чим глибше собi до рота товсту сардельку. Саме тому Марша Сендерс була дуже ласим шматком. Усi вважали ii гарячою штучкою, тим паче що школа була така маленька. Тож коли на четвертому уроцi в Сендерс було «вiкно», ii вiдправили допомагати вчителю на американське суспiльствознавство, i вона пiдiйшла до Каннiбала. Бо вiн був лише в сьомому класi, i вона знала, що вiн нiколи iй не вiдмовить, бо такi хлопцi геть схибленi на втратi цнотливостi. Тож Марша, вся така, каже:

– Тобi до вподоби мое волосся, так?

Вона закидае голову, ii волосся лягае на iнше плече, наче перука зi спагетi, а Марша продовжуе:

– Такого довгого в мене ще не було.

Вона вимовляе це так, що фраза здаеться соромiцькою, проте всi фрази здаються соромiцькими, якщо вихоплюються з рота привабливоi дiвчини. І через те, що Каннiбал узагалi не тямить, що до чого, вiн погоджуеться перестрiти Маршу Сендерс у неi вдома, бо мiстер i мiсiс Сендерс поiхали на озеро на всi вихiднi. І вона просить його про це лише тому, що ii хлопець, капiтан усiх можливих спортивних команд, не хоче дихати крiзь ii протигаз. Осьо вона, ця Марша Сендерс, просто туточки стоiть i каже:

– То ти хочеш мене спробувати чи нi, малий?

Каннiбал i гадки не мае, до чого вона веде, тож вiдповiдае:

– Ага.

А тодi вона каже йому приходити до неi додому в суботу, як посутенiе, i постукати в дверi з чорного ходу, бо ж iй треба дбати про свою репутацiю. А тодi Марша Сендерс каже, що вiн може стати ii таемним хлопцем, i Каннiбал не вагаеться анi секунди.

Бо в середнiй школi iменi Джефферсона бали з громадського обов’язку залежать вiд вiдповiдi на питання «А ти помив руки пiсля того, як запустив шоколадного човника?». І через те, що в половинi випадкiв Каннiбал i сам не розумiе, про що думае, то суботнього вечора вiн вирушае на побачення, i Марша Сендерс згортае ковдри на королiвському водяному лiжку своiх батькiв. Тодi вона розкладае на водяному лiжку пару великих рушникiв i каже Каннiбалу класти голову точно посерединi. Вона каже йому не знiмати одяг, але Каннiбал сподiваеться, що до цього дiйде пiзнiше, бо вона розстiбае своi джинси, тодi вiшае iх на спинку стiльця, i через те, що вiн так витрiщаеться на ii трусики, вона велить йому заплющити очi. Каннiбал тiльки вдае, що не пiдглядае, i тому вiн бачить, як вона стае на колiна на оббите бильце з одного боку водяного лiжка, а тодi вiн бачить, чому та штука називаеться гаманом iз шинкою. А тодi вiн нi чорта не бачить, оскiльки Марша перекидае ногу через його обличчя й сiдае навпочiпки, поки кiмната не перетворюеться на суцiльне тако[83 - Тако – мексиканський сендвiч, у якому начиння згортаеться в конвертик iз коржика-тортiльi.] з рибою, яке затуляе собою всi iншi видовища, окрiм пiдводного вiдлуння голосу Маршi Сендерс, яка розповiдае йому, що робити далi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22623445&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Початок вiдомого жарту, коли хворий на операцiйному столi звертаеться до хiрурга: – Скажiть, лiкарю, я пiсля операцii зможу грати на скрипцi? – Та заспокойтеся! Зможете. – Дивно! А до операцii не вмiв.




2


«Граучо» Маркс (1890–1977) – американський актор, комiк, учасник комiк-трупи, вiдомоi як Брати Маркс. У 1950-i роки Граучо вiв телевiзiйне шоу «Ставка – ваше життя».




3


Мiлтон Берл (1908–2002) – комiк i актор, зiрка американського телебачення 1950-х рокiв, вiдомий мiльйонам глядачiв як «дядечко Мiлтi».




4


Едгар Джон Берген (1903–1978) – американський актор i радiоведучий, який здобув найбiльшу популярнiсть як черевомовець своеi ляльки Чарлi Маккартi.




5


Чарлi Маккартi, лялька черевомовця Едгара Бергена. У широкому сенсi, той, хто перебувае пiд пануванням iншого; той, хто пiдiгруе комiку або ведучому.




6


Тук-тук (англ. knock-knock) – типовий зачин пiдколки (дружнього жарту) в англомовних культурах.




7


«Шайнола» (англ. Shinola) – назва американськоi компанii виробника вакси для взуття, що набула поширення з середини ХХ столiття завдяки розмовнiй фразi «You don’t know shit from Shinola» (не вiдрiзняти лайна вiд «Шайноли»), тобто не розумiтися на елементарних речах.




8


«Джелло» – товарний знак напiвфабрикатiв желе i мусiв, що випускаються в порошку, а також готових желе.




9


WD-40 – торгова марка вiдомого аерозольного препарату, розробленого для промислових споживачiв як водовiдштовхувальний засiб, що запобiгае корозii.




10


Мова йде про фiльм режиссера Тома Шедьяка «Цiлитель Адамс» iз Робiном Вiльямсом у головнiй ролi. У станi глибокоi депресii Гантер «Патч» Адамс потрапляе в психiатричну клiнiку. Проте лiкарi не можуть йому допомогти, його рятують пацiенти. Вони змушують його подивитися на свое життя збоку, поглянути на нього зi смiхом. На власному прикладi Адамс переконуеться в тому, що смiх може творити дива i зцiлювати. Смiх – найкращi лiки, i в кiлькох випадках ноу-хау Адамса дiйсно рятуе людей.




11


Низка короткометражних американських фiльмiв кiностудii «Коламбiя пiкчерз», якi йшли з 1930 по 1970 роки.




12


Ебот i Костело – славетний американський комедiйний дует. Бад Ебот (1895–1974) i Лу Костело (1908–1959) багато виступали на радiо й телебаченнi в 1940-х i 1950-х роках.




13


Лорел i Гардi – Стен Лорел i Олiвер Гардi, американськi кiноактори, одна з найбiльш популярних комедiйних пар в iсторii кiно. Стен був худим, а Олiвер – огрядним.




14


«Мiкi Фiн» – сильний снодiйний засiб, який додають у спиртне.




15


Парафраз вiдомого жарту в жанрi антигумору: «Чому курка перебiгла дорогу?», який вперше надруковано ще 1848 року в нью-йоркському журналi «Нiкербокер» («Knickerboker») i який попри очiкування передбачав просту вiдповiдь: «Аби опинитися на iншому боцi». З часом набула популярностi варiацiя жарту з вiдповiддю, як це питання розглядалося б в рiзних фiлософських течiях. Наприклад, вiдповiдь екзистенцiалiста могла бути такою: «Те, що ви бачили, могло вам здаватися. І навiть якщо ви бачили начебто курку, що перебiгала те, що ви назвали дорогою, яка ймовiрнiсть того, що те, що ви бачили, дiйсно вiдбулось», а видатний екзистенцiалiст Жан-Поль Сартр сказав би так: «Для того щоб дiяти вiдповiдно до власного сумлiння i бути вiрною собi, курка визнала за необхiдне перетнути дорогу». Або Емiлi Дiкiнсон сказала б: «Because it could not stop for death» (парафраза першого рядка вiрша «Because I could not stop for death». – «Я не просила – ждала Смерть»).




16


Іграшка-прикол, яка спрацьовуе пiд час рукостискання, створюючи вiдчуття, схоже на невеликий електрошок.




17


Слем-данк – вид кидка в баскетболi, при якому гравець вистрибуе вгору й однiею або двома руками кидае м’яч крiзь кiльце зверху вниз.




18


Алюзiя на вiрш Персi Бiшi Шеллi «Смерть», який починаеться рядками: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди! Смерть ходить там, де ходять люди» (пер. І. Ільiна).




19


Маеться на увазi маркування мотопилок: зелений лейбл означае низьковiдбiйнi ланцюговi пилки; жовтий – бiльш потужнi, небезпечнiшi для лiсорубiв.




20


Oregon – тихоокеанський штат на пiвнiчному заходi США, 46 % територii якого вкрито лiсами.




21


«Toyota Celica» – спортивний автомобiль, рiзнi модифiкацii якого випускалися у 1970–2006 рр.




22


Ім’я вигаданоi автором порнозiрки вiдверто нагадуе iм’я вiдомоi голлiвудськоi актриси Дженiфер Джейсон Лi (Jennifer Jason Leigh: нар. у 1962 р.), чие дiвоче прiзвище було Морроу (Morrow).




23


El Segundo – мiсто в окрузi Лос-Анджелес на узбережжi затоки Санта-Монiка, де знiмався популярний комедiйний телесерiал «Парки i рекреацii» («Parks and Recreation»: 2009–2015).




24


Vicarious – термiн, яким визначаеться патологiя, коли менструальна кров, крiм пiхви, також спливае з потових залоз, очей, вух тощо.




25


Жартiвливий натяк на популярний десерт «Baked Alaska» (морозиво накрите бiсквiтом з безе на короткий час ставиться в духовку, де не встигае розтанути) – штат Небраска славиться спекотним лiтом та великими обсягами виробництва кукурудзи та м’яса, з яких здебiльшого готують i традицiйнi тамтешнi страви.




26


В оригiналi автор обiгруе назву компанii «Learning Annex», яка провадить рiзноматнi курси навчання дорослих новим професiям – вiд журналiстики й започаткування власного бiзнесу до танцiв на жердинi.




27


Гра слiв: назва танцю «lambada» замiсть анатомiчноi назви потиличного джерельця на людському черепi «lambda».




28


В оригiналi у автора гра слiв – замiсть «Nativity Scene» (Рiздвяний вертеп) вiн пише «Naivetе? Scene» (специфiчний «наiвний» порножанр).




29


Алюзiя на шпигунський фiльм Алфреда Гiчкока «North by Northwest» (1959), сюжет якого побудований на втечах i переслiдуваннях.




30


Lewis Hyde (нар. 1945) – професор мистецтв у Гарвардi, знаний есеiст, культуролог.




31


Слово «ховатися» («hide») англiйською вимовляеться так само, як прiзвище професора Гайда.




32


Фiладельфiя.




33


Мiста-близнюки – назва, що об’еднуе мiста Сент-Пол i Мiннеаполiс, розташованi по обох берегах рiчки Мiссiсiпi навпроти одне одного.




34


Сан-Франциско.




35


Квартира в кондомiнiумi, елiтному багатоквартирному будинку, у якому квартири перебувають у приватному володiннi.




36


«Сейфвей» (дослiвно «безпечний шлях») – назва фiрмових продовольчих магазинiв самообслуговування й унiверсамiв однойменноi компанii.




37


Зубна нитка.




38


Великий стрибок уперед – алюзiя на слова Нiла Армстронга, першого землянина, який ступив на Мiсяць, сказавши: «Це маленький крок для людини, але величезний стрибок для людства». Крiм того, економiчна й полiтична кампанiя в Китаi з 1958 по 1960 рiк, нацiлена на змiцнення iндустрiальноi бази й рiзкий пiдйом економiки краiни, яка, одначе, призвела до трагiчних наслiдкiв для китайського народу, зокрема смертi вiд 20 до 40 мiльйонiв осiб.




39


Американська асоцiацiя кардiологiв (ААК) з 2001 року рекомендуе обов’язково розмiщувати АЗД у громадських мiсцях, таких як аеропорти, вокзали, школи тощо.




40


Початковi слова знаменитого монологу Гамлета в однойменнiй п’есi Шекспiра (Дiя третя, Сцена 1). Бути чи не бути – ось питання./ В чiм бiльше гiдностi: терпiти мовчки/ Важкi удари навiсноi долi/ Чи стати збройно проти моря мук/ І край покласти iм борнею? (Пер. Г. Кочура.)




41


Вступнi iспити до вишiв США не складаються – до них зараховують за результатами випускних шкiльних тестiв SAT.




42


Брати Болдуiн (Алек, Денiел, Вiльям i Стiвен) привабливi й зовнi схожi один на одного. І всi як один стали акторами, чия слава припала на 1990-тi роки. «Сiмейство Кардаш’ян» (англ. Keeping Up with the Kardashians) – американське реалiтi-шоу, в якому знiмалися п’ять сестер.




43


«Пригоди Роккi та Бульвiнкля» – мультфiльм, який виходив на телебаченнi з 1959 по 1964 рiк. Головнi героi – бiлка-летяга Роккi й лось Бульвiнкль. За задумом режисера Андерсона цей мультсерiал – пародiя на популярнi телешоу. Фраза «Гей, Роккi, зараз я витягну кролика…» стала означати «неможливе завдання вiд шефа».




44


Теорiя струн – напрямок теоретичноi фiзики, що вивчае динамiку взаемодii не точкових часток, а одновимiрних протяжних об’ектiв, так званих квантових струн. Теорiя струн поеднуе в собi iдеi квантовоi механiки i теорii вiдносностi, тому на ii основi, можливо, буде побудована майбутня теорiя квантовоi гравiтацii.




45


Викладачi у сферi спецiального навчання в промiжнiй школi викладають предмети рiвня середньоi школи розумово чи фiзично упослiдженим дiтям.




46


«Скеля Фреглiв» (англ. Fraggle Rock) – дитячий телевiзiйний серiал, де основнi дiйовi особи – фрегли, ляльки-мапети.




47


«Убити пересмiшника» (англ. To Kill a Mockingbird) – роман американськоi письменницi Гарпер Лi, опублiкований 1960 року, класика сучасноi американськоi лiтератури.




48


Зумба (iсп. Zumba) – танцювальна фiтнес-програма на основi популярних латиноамериканських ритмiв.




49


«Гоум д?по» («Хатне сховище»), англ. The Home Depot – американське роздрiбне торгове пiдприемство в галузi будiвництва, будiвельних та побутових товарiв.




50


Євангелiя вiд Матвiя 5:5: «Блаженнi лагiднi, бо землю вспадкують вони».




51


Інвазiйнi (iнвазивнi) види – види зi значною здатнiстю до експансii, якi розповсюджуються природним шляхом або за допомогою людини й становлять значну загрозу для флори й фауни певних екосистем, конкуруючи з автохтонними видами за екологiчнi нiшi, а також спричиняючи загибель мiсцевих видiв…




52


Кудзу (Pueraria lobata) – волокниста харчова, лiкарська i кормова рослина, що на пiвднi США використовувалася для запобiгання ерозii грунтiв; наразi – вельми поширений бур’ян.




53


Дрейсена рiчко`ва (Dreissena polymorpha) – поширений вид двостулкових молюскiв родини тригранкових (Dreissenidae), який зустрiчаеться у прiсних i солонуватих водах басейнiв Чорного й Каспiйського морiв. Є розселенцем у Пiвнiчнiй Америцi, Великiй Британii, краiнах Захiдноi Європи. Завдае значноi шкоди, заселяючи гiдротехнiчнi споруди, труби, а також чiпляючись до водних рослин i тварин.




54


AED – Automated External Defibrillator (автоматичний зовнiшнiй дефiбрилятор – АЗД).




55


Коефiцiент розумового розвитку.




56


Wienerschnitzel – американська мережа ресторанiв фастфуд (заснована 1961 року (як «Der Wienerschnitzel»), яка спецiалiзуеться на хот-догах. У ресторанах цiеi мережi насправдi не подають вiденський шнiцель.




57


Сi-Ен-Ен, або CNN – одна з провiдних телерадiокомпанiй свiту.




58


Fox News (Фокс-Ньюз-Ченел, скорочено FNC або Fox News) – основний iнформацiйний канал у США.




59


ESPN (Entertainment and Sports Programming Network) – американський кабельний спортивний телевiзiйний канал.




60


Monty Hall (р. н. 1927) – американський телеведучий вiкторини «Сторгуймося» («Let’s Make a Deal»), на прикладi якоi виникла вiдома задача теорii ймовiрностi – Парадокс Монтi Голла; також отримав премiю «Еммi» в номiнацii «Видатний ведучий iгрового шоу». Pat Sajak (р.н.1946) – американський телеведучий вiкторини «Колесо Фортуни» («Wheel of Fortune»), аналогом якоi в краiнах СНД стало шоу «Поле чудес».




61


Органiзацii грецьких лiтер – студентськi об’еднання при коледжах i унiверситетах США й Канади, так званi «братства» й «сестринства», назви яких зазвичай складають двi-три грецькi лiтери. «Пiковий тиждень» («Rush week») – перiод, коли потенцiйнi новобранцi знайомляться один з одним i проходять випробування.




62


«Hello Kitty» – персонаж японськоi поп-культури, маленьке бiле кошеня з рожевим бантиком, яке стало вiдомим брендом i героем мульт-серiалiв i вiдео-iгор. Інколи амфетамiни й галюциногени насправдi виготовляються у виглядi рожевих таблеток iз зображенням цього кошеня й мають вiдповiдну назву.




63


Alex Trebek (р. н. 1940) – американський актор i телеведучий популярних розважальних програм, як то «Ризикуй!» («Jeopardy!»), лауреат премii «Еммi».




64


Кабо-Сан-Лукас – один iз найбiльш популярних морських курортiв на пiвднi Мексики.




65


«Panic! at the Disco» – альтернативний американський рок-гурт (поп-панк, електронiка, iндi), який утворився 2005 року.




66


Humpty Dumpty – персонаж англiйського фольклору й герой книжки Льюiса Керрола «Алiса в Задзеркаллi», який мае вигляд балакучого яйця, що гойдаеться на стiнi та зрештою розбиваеться.




67


Американська мережа магазинiв з продажу автозапчастин i аксесуарiв, що працювала в 1909–2003 роках.




68


Size 2 (US) – приблизно 40 розмiр або XXS.




69


James «Grizzly» Adams (1812–1860) – вiдомий мисливець i першопроходець iз Калiфорнii, який приручав диких ведмедiв грiзлi й вiдловлював багато iнших тварин для зоопаркiв США.




70


Radiohead – вiдомий англiйський гурт (альтернативний рок), виник у серединi 80-х рокiв ХХ столiття.




71


Holly Hobbie – маленька дiвчинка в синьому капелюшку, персонаж вiтальних листiвок у США (названа на честь художницi, яка ii вигадала)




72


John Belushi (1949–1982) – американський актор, один iз культових «Братiв блюз» (1980).




73


John Candy (1950–1994) – канадський комедiйний актор («Один удома» 1980, «Брати блюз»).




74


«Slug bug!» – фраза з дитячоi гри, вигаданоi в 60-х роках у США. Перший, хто побачить на дорозi автомобiль «фольксваген» моделi «бiтл» (англ. «жук»), мае скрикнути «Buggy punch!» або «Slug bug!» i стуснути сусiда.




75


«Hello, kitty» – популярний японський бренд i мульт-персонаж, бiле кошеня з бантиком.




76


Slurpee – фруктовi соки з великою кiлькiстю льоду, якi продаються в магазинах «7-eleven».




77


Згадуеться в оповiданнi «Невдаха».




78


Marion Gordon «Pat» Robertson (р. н. 1930) – американський пiдприемець, релiгiйний дiяч i телепроповiдник, ведучий передачi «Клуб 700».




79


Bluewaffle – мiфiчна венерична хвороба (загалом жiноча), розповсюджений iнтернет-фейк 2010 року.




80


Playboy – легендарний чоловiчий журнал еротично-розважального змiсту, логотип – кролик iз краваткою-метеликом. Оповiдання «Каннiбал» було вперше опублiковане саме в журналi «Плейбой», у травнi 2013 року.




81


Маеться на увазi використання гiгiенiчних тампонiв пiд час менструацiй (амер. сленг).




82


Animal Planet – телевiзiйний канал про тварин, дочiрнiй проект пiзнавального каналу «Дiскаверi».




83


Тако – мексиканський сендвiч, у якому начиння згортаеться в конвертик iз коржика-тортiльi.