Юра. Історiя з книги «Месопотамiя» Сергей Викторович Жадан Месопотамiя Мрець виглядав ще гiрше, нiж за життя. Сиве волосся, запалi очницi, гострий нiс, рiзкi зморшки на незадоволеному обличчi… Юра припускав, що той, хто повiдомить лiкаря, сам i буде цього мерця виносити. Тому розгорнув принесений йому минулорiчний випуск «Нацiональноi географii» й несподiвано для самого себе зачепився за матерiал про тваринний свiт Месопотамii… Сергiй Жадан Юра Історiя з книги «Месопотамiя» Мрець виглядав ще гiрше, нiж за життя. Сиве волосся, запалi очницi, гострий нiс, рiзкi зморшки на незадоволеному обличчi. Стримiв угору борлак, видовжились пальцi, посинiли нiгтi. Вiн мовчав останнi двi доби, лише кашель час вiд часу рвав iзсередини груди. Потiм навiть кашлю не стало. Лежав i повiльно дихав, як риба – уже виловлена з водойми, проте ще не залита олiею. По обiдi серце спинилось. Молодий пiдходив, схилявся над ним, зацiкавлено розглядав. Можна було подумати, що вивчае малюнки на лiкарняному халатi. – Ти ще дзеркало приклади, – порадив Юра. – Сам приклади, – образився молодий. – Що робити? – запитав. – Вiн же зараз розкладатися почне. – Чому там розкладатися, – вiдповiв Юра. – Шкiра та кiстки. Лиши його. Юра припускав, що той, хто повiдомить лiкаря, сам i буде цього мерця виносити. Тому розгорнув принесений йому минулорiчний випуск «Нацiональноi географii» й несподiвано для самого себе зачепився за матерiал про тваринний свiт Месопотамii. Месопотамiя, думав, Месопотамiя – щось пов’язане з водою. Щось iз камiння та пiску. З тваринним свiтом у Месопотамii складалося не найгiршим чином – стверджували в журналi. Худоба здебiльшого належала монастирям, тварин приносили богам у жертву, у подяку за щедроти, повертаючи таким чином борги. Прочитавши про борги, Юра занервував i вiдклав журнал убiк. Засинаючи, слухав човгання малого. Навiть не повертаючись, знав, що той кружляе довкола мерця. Смерть притягуе, особливо чужа. Надвечiр прокинувся, визирнув за вiкно. Темнi дерева, раннi сутiнки, початок липня. Молодий сидiв на сусiдньому лiжку, не вiдводячи очей вiд трупа. – Ми що, – спитав, побачивши, що Юра прокинувся, – будемо спати з ним в однiй кiмнатi? – Спи в коридорi, – порадив Юра. Але той лише налякано пересмикнув плечима. Молодого звали Саша. Саня, – сказав вiн пiд час знайомства. Був насправдi не такий i молодий – рокiв двадцять, просто виглядав недосвiдчено. Особливо коли порiвнювати з тими, хто вже помер. Худий, тренований, грав у футбол. Постiйно гриз нiгтi, вiд чого мав рожевi пальцi. Мав також нестрижене чорне волосся й трiщину в нозi. Через неi сюди й потрапив. Пiсля травми в лiкарнi порадили обстежитись, як це й бувае зазвичай. Зробив знiмок, лiкарi щось знайшли. Саня стверджував, що це в нього вiд стресу. Лiкувався близько мiсяця, а все нiяк не мiг звикнути. Провiдувала його мама, передавала привiти вiд команди. У стацiонар, схоже, потрапив уперше. Боявся мертвих. Тепер сидiв у футбольних шортах i червонiй майцi, на чолi вiд напруження проступили вени, мабуть, уявляв, що йому сьогоднi буде снитись. Юра не витримав, накинув сорочку, вийшов у коридор, знайшов лiкаря. З лiкарем вони пiдтримували один одного – лiкарю хворi теж не подобались. Кому будуть подобатись доходяги, що постiйно намагаються виплюнути таблетки й пронести в палату алкоголь? Юра кивнув, лiкар важко пiдвiвся, вийшов за ним. Був заповiльний, як на свiй вiк, проте iнтелiгентний i доволi привiтний. Звик перебувати серед хворих, скидався помiж них на свого, вирiзнявся хiба що бiлоснiжним халатом та окулярами в тонкiй золотiй оправi на повному обличчi. – Ну, i куди я його? – зайшовши й сховавши пухкi долонi до кишень халата, кивнув на мерця. – Хай уже лежить до завтра. – Може, у коридор винести? – невпевнено запропонував молодий. – Ще наступить хто вночi, – не погодився лiкар. – Усе, – сказав, – вiдбiй. – Вiдбiй так вiдбiй, – погодився Юра, стрельнув у коридорi в якогось доходяги сигарету, вибрався чорним ходом надвiр. Сiв на бортик фонтана, знайшов заникану для таких випадкiв запальничку. Ночi в липнi короткi, навiть не накуришся. Фонтан стояв посеред великого прохiдного двору, навпроти головних дверей диспансеру. Був засипаний торiшнiм листям i недопалками. Води в ньому не було. Причому нiколи. Жовта будiвля виступала з-поза дерев, вiкна на першому поверсi стояли темнi, з другого, де знаходились палати, падали жовтi плями свiтла, вихоплюючи у темряви з рук метеликiв. Доходяги готувались до сну. У темрявi хотiлося лишатись. Загасив недопалок, зiбрався йти до палати. Молодий чекав на нього, не лягаючи. Спробував розговорити, але Юра вiдмахнувся й завалився прямо на «Нацiональну географiю». Молодий ображено сховався пiд ковдру, кидаючи в бiк мерця розпачливi погляди. Юра подумав, що поруч iз мерцем, мабуть, лежить його душа. Лежать собi, тiсняться, мов родинна пара, що так i не надбала двомiсного лiжка. Юра ховався тут третю добу. Як чоловiк навчений, вiн вiдразу завiв необхiднi знайомства – телефонував вiд лiкаря, брав, не повертаючи, посуд у сестричок, мiнявся з хворими тютюном. Нагадувало трiшки дембель. Або першу його вiдсидку, коли сидiлося легко й ненав’язливо. Рiк узагалi не задався. Студiю, яку вiн щойно вiдремонтував i запустив, уклавши в неi все, що мав, обiбрали. Юра не вигадав нiчого кращого, як влiзти в борги. Позичив у Чорного двадцятку. Чорний сказав: не хвилюйся, працюй, потiм вiддаси. Запустив усе по новiй. Минуло кiлька мiсяцiв. Потрiбно було вiддавати борг. Але вiддавати не було з чого. Чорний довго про себе нагадував. Жартував по телефону. Потiм пару разiв прийшов на студiю. Питав про страхування, протипожежний захист. Цiкавився справами сiм’i. Сiм’i в Юри не було: з дружиною розлучився, донька виросла й жила в Канадi. Зi старим не спiлкувався рокiв десять. До того рокiв десять хотiв його прирiзати. Про що тут говорити. Життя в рок-н-ролi передбачае ненависть i прокляття. А Юра в рок-н-ролi був рокiв сто. Одне слово, коли Чорний почав надсилати порожнi есемеси, Юра запив. А коли його виводили, тодi й дiзнався, як говорять на телебаченнi, про страшний дiагноз. Ну, як страшний, думав вiн, стоячи на порозi полiклiнiки, з бiлим парадним пiджаком в однiй руцi й конвертом з iще вологими плiвками в iншiй, як страшний – бувае гiрше. Інодi людина народжуеться без голосу. А iнодi з таким голосом, що краще б його нiхто не чув. Інодi людям вiдрiзають зайвi частини тiла, iнодi цi зайвi частини в них виростають. Не зрозумiло, що краще. Принаймнi, я не ходжу пiд себе. Ладно, – сказав сам собi, – не сси, все буде добре. Перехопив у когось сигарету, пiшов здаватися в диспансер просто в бiлому пiджаку. Пройшов санпропускник, познайомився з персоналом, вибив мiсце в хорошiй палатi – усього на три лiжка. У палатi лежав молодий. Поруч iз ним валялись футбольнi газети. На сусiдньому лiжку хтось тихо, проте впевнено доходив. Чисто, прибрано, може бути, – подумав Юра й вирiшив залишитись. Вiдразу заприятелював iз лiкарем, пiдкотився до сестрички, перекурив iз контингентом коло порожнього фонтана. Вимкнув мобiльний. Вiд лiкаря зателефонував кiльком друзям. Пояснив, де вiн, що принести, про що мовчати. Друзi потiм приходили й стояли пiд вiкнами. Усередину заходити боялись. – Ну да, стрес, – говорив вiн першого вечора молодому, якому в сутiнках ставало особливо печально, i вiн починав скаржитись Юрi на долю. – Стрес – це коли ти граеш на електрогiтарi, а в залi немае електрики. Звикли ми на все скаржитись, розслабились, почали здавати. Навiть не знаемо, з чого насправдi складаються нашi внутрiшнi органи. А дiстанешся до них – там таке зло, що й не знаеш, чи справдi треба його лiкувати. Ще вилiкуеш, чого доброго. Уночi за ним зайшла сестричка, Алла. Викликала в коридор, довго шепотiла при мiсячному свiтлi. Лишила номер свого телефону, побiгла додому. Юра повернувся до палати, дiстав мобiльник. Згадав про Чорного, заховав. Лежав, замрiяно дивлячись за вiкно. Нормально, думав, пересиджу мiсяць, далi буде видно. Лiкарнi вiн любив – у лiкарнях було чисто. Удома в нього так чисто нiколи не бувало. За останнi рокiв двадцять вiн лежав iз двома ножовими пораненнями, з опiком, з нирками, з рiзними запаленнями. Уже не говорячи про наркологiю. Тому жодноi панiки не вiдчував: ще одна цеглина в стiну, думав, ще один труп у рiку. Трiшки давив вiк, дещо трясло пiсля останнiх ранкових крапельниць, легко накочувався сон, змiшуючи запахи листя й казенних простирадл. На сусiдньому лiжку лежав доходяга. Дихання його уповiльнювалось, нiби рiка в низинi. Мав ще два днi життя, купу часу, купу смутку. Це було першоi ночi, а за три днi, щойно мерця винесли й постiль за ним перестелили, до палати пiдселили новенького. Шо за фiзрук? – подумав Юра, розглядаючи щойно прибулого. Був це чоловiк у лiтах, i одяг теж мав давнiй, хоч i акуратно ношений та ремонтований. Носив бавовняний запрано-блакитного кольору спортивний костюм iз бiлими тонкими лампасами. Святково зблискували гостроносi лакованi черевики. А проте справляв приемне враження. Можливо, доброю губатою посмiшкою, можливо, великим клоунським носом, а можливо, що й рештками волосся, хвацько перечесаними через вижовклий череп. У руках тримав два роздутi пакети Г’югоБосс. Пакети запхав пiд лiжко, розгледiвся, з ходу визначив, хто тут за головного. Кивнув молодому, пiдсiв на лiжко до Юри, змовницьки кивнув у бiк Санька, мовляв, що, заябуе напарник? Юра дипломатично вiдклав «Нацiональну географiю», показуючи: давай, говори, як маеш що. Новенький назвався Валерою й говорив, зазираючи Юрi просто в обличчя, аби нiчого з того, що вiн говорить, не лишилось поза увагою. Очi в нього були пiд колiр костюма – такi ж запранi, такi ж блакитнi. Постiйно сльозились, нiби вiн на щось скаржився. – Як тут? – запитав. – Жити можна? – Можна, – вiдповiв Юра. – Якщо недовго. – Довго й не треба, – погодився з ним Валера. – Довго лiкують лише психiв – iм на роботу не треба. Я все життя з психами, – раптом признався Валера. – Я в цирку працюю, – пояснив. – Клоуном? – чомусь одразу запитав Юра. – Нi, – не образився той, – завгоспом. І, повернувшись на свое лiжко, тут-таки взявся переповiдати iсторiю життя. А було воно в нього, ясна рiч, сповнене пригод i небезпек. Юра ще подумав, що люди з такими широкими та беззахисними посмiшками зазвичай i потрапляють до найбiльш глибоких кар’ерних ям. Вони дивляться на свiт настiльки широко розплющеними очима, що просто не бачать, куди йдуть. Валера оповiдав про солодкий i таемничий свiт циркового ремесла, про строгi порядки й суворi звичаi, древнi ритуали та внутрiшньоцехову iерархiю. Кидався датами, цитував поетiв, згадував iмена артистiв i дресированих тигрiв, дiлився способами страховки. Говорив бiльше до Юри, проте молодий слухав уважнiше. Можливо, любив цирк, можливо, просто тiшився, що на сусiдньому з ним лiжку лежить не труп. Юра неуважно кивав у вiдповiдь, пiдтакував чи заперечливо хитав головою, коли завгосп закликав його у свiдки, але незабаром закрився географiчним журналом, намагаючись зосередитись на тваринах i птахах Месопотамii. Доки вiн говоритиме? – думав. – Розповiдае вже годину, а мова все ще йде про його вступнi iспити. Скiльки ж у нього iсторiй? – нервував. Валера натомiсть згадував сонячнi днi й фiолетовi ночi, яскравi програми й гарячих жiнок 60-х, котрi любили цирк так, як жоден християнин не любить свою церкву. Вiдповiдно його теж любили, бо як можна було обiйти його увагою? Як? – вигукнув Валера, дiстаючи з пакета пачку старих кольорових фотокарток, дбайливо складених у конверт з-пiд фотопаперу. На конвертi було написано «Унiбром», Юра вiдразу ж згадав цi конверти, що продавалися за часiв його дитинства, i подумав, скiльки ж йому, Юрi себто, рокiв, як багато непотребу вiн бачив, як безнадiйно вiдстав вiд життя. Подумав, коли востанне був у цирку. Рокiв десять тому. Чи бiльше? Мабуть, десять. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/ura-stor-ya-z-knigi-mesopotam-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.